Читать онлайн книгу "Чорнобильська молитва (Хроніка майбутнього)"

Чорнобильська молитва (Хронiка майбутнього)
Свiтлана Олександрiвна Алексiевич


26 квiтня 1986 року на територii Радянського Союзу сталася страшна катастрофа, яка змiнила весь всесвiт – вибухнув реактор на Чорнобильськiй АС. Звичайно, з погляду всесвiту, життя тисяч людей – це маленька краплина. Але цi тисячi люди були першими, хто на собi вiдчув, що вiдбулося щось надзвичайне, щось жахливе. І що життя вже не буде таким, як було. Що не можна пити тiеi води, iсти тих яблук, вдихати того повiтря… Що попереду тiльки хвороби, бiль i горе. Книга «Чорнобильська молитва» – це розповiдi очевидцiв цiеi катастрофи: жителiв Прип’ятi, лiквiдаторiв, так званих самоселiв – тих, хто з часом повернувся до своiх домiвок незважаючи на заборони i радiацiю, бо там залишилося все iхне життя. У цiй книжцi ви не знайдете розповiдей про причини цiеi жахливоi подii або про план евакуацii та лiквiдацii наслiдкiв катастрофи. В нiй е тiльки особистi трагiчнi iсторii – про кохання, про хвороби, про боротьбу… І цi iсторii, немов голоси в хорi, зливаються в одну молитву. У Чорнобильську молитву…








Светлана Алексiевич

Чорнобильська молитва

(Хронiка майбутнього)



© Светлана Алексиевич, 2013

© Вiктор Бойко, переклад украiнською, 2020

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020


* * *


Ми повiтря, ми не земля…

    М. Мамардашвiлi






Історична довiдка


«Бiлорусь… Для свiту ми terra incognito – невiдома, незвiдана земля. «Бiла Росiя – так приблизно звучить назва нашоi краiни англiйською мовою. Про Чорнобиль усi знають, але тiльки в зв’язку з Украiною i Росiею. Ми ще повиннi розповiсти про себе…»

«Народная газета», 27 квiтня 1996 р.



«26 квiтня 1986 р. о 1 годинi 23 хвилини 58 секунд – серiя вибухiв зруйнувала реактор i будiвлю 4-го енергоблоку Чорнобильськоi АЕС, розташованоi поблизу бiлоруськоi границi. Чорнобильська катастрофа стала найбiльшою технологiчною катастрофою XX столiття.



Для маленькоi Бiлорусi (населення 10 млн осiб) вона стала нацiональним лихом, хоча у самих бiлорусiв немае жодноi атомноi станцii. Це, як i ранiше, аграрна краiна, з переважно сiльським населенням. У роки Великоi Вiтчизняноi вiйни нiмецькi фашисти знищили на бiлоруськiй землi 619 сiл разом iз iхнiми жителями. Пiсля Чорнобиля краiна втратила 485 сiл i селищ: 70 iз них вже навiчно похованi в землi. У вiйну загинув кожен четвертий бiлорус, сьогоднi кожен п’ятий живе на зараженiй територii. Це 2,1 млн осiб, iз них – 700 тис. дiтей. Серед чинникiв демографiчного згасання радiацiя займае головне мiсце. У Гомельськiй i Могильовськiй областях (найбiльш постраждалих вiд чорнобильськоi катастрофи) смертнiсть перевищила народжуванiсть на 20 %.

Внаслiдок катастрофи в атмосферу викинуто 50?10


 Кu радiонуклiдiв, iз них 70 % припало на Бiлорусь: 23 % ii територii заражено радiонуклiдами – понад 1 Ku/км по цезiю-137. Для порiвняння: в Украiнi заражено 4,8 % територii, в Росii – 0,5 %. Площа сiльгоспугiдь iз щiльнiстю забруднення вiд 1 i бiльше Ku/км


становить понад 1,8 млн гектарiв, стронцiем-90 iз щiльнiстю 0,3 i бiльше Ku/км


 – близько 0,5 млн гектарiв. Із сiльгоспобороту виведено 264 тис. гектарiв землi. Бiлорусь – краiна лiсiв. Але 26 % лiсiв i бiльше половини лугiв у заплавах рiчок Прип’ять, Днiпро, Сож вiдносяться до зони радiоактивного забруднення…



Як наслiдок постiйного впливу малих доз радiацii з кожним роком у краiнi збiльшуеться кiлькiсть ракових захворювань, дiтей iз розумовою вiдсталiстю, нервово-психiчними розладами та генетичними мутацiями…»

Зб. «Чернобыль». «Белорусская энциклопедия», 1996, с. 7, 24, 49, 101, 149



«За даними спостережень, 29 квiтня 1986 року високий радiацiйний фон було зареестровано в Польщi, Нiмеччинi, Австрii, Румунii, 30 квiтня – в Швейцарii i Пiвнiчнiй Італii, 1–2 травня – у Францii, Бельгii, Нiдерландах, Великобританii, пiвнiчнiй Грецii, 3 травня – в Ізраiлi, Кувейтi, Туреччинi…

Закинутi на велику висоту газоподiбнi та летючi речовини поширювалися глобально: 2 травня iх зареестровано в Японii, 4 травня – в Китаi, 5-го – в Індii, 5 i 6 травня – в США i Канадi.

Менше тижня знадобилося, щоб Чорнобиль став проблемою всього свiту…»

Зб. «Последствия Чернобыльской аварии в Беларуси». Мiнськ. Мiжнародний вищий Сахаровський коледж з радiоекологii. 1992 р. с. 82.



«Четвертий реактор, iменований об’ектом “Укриття”, як i ранiше, зберiгае у своiй свинцево-залiзобетоннiй утробi близько 200 тонн ядерних матерiалiв. Причому паливо частково перемiшано з графiтом i бетоном. Що з ними вiдбуваеться сьогоднi, не знае нiхто.

Саркофаг споруджували наспiх, конструкцiя унiкальна, напевно, iнженери-розробники з Пiтера можуть нею пишатися. Слугувати вона мусила тридцять рокiв. Однак монтували його “дистанцiйно”, плити стикували з допомогою роботiв i вертольотiв – звiдси i щiлини. Сьогоднi, згiдно з деякими даними, загальна площа зазорiв i трiщин перевищуе 200 квадратних метрiв, iз них продовжують вириватися радiоактивнi аерозолi. Якщо вiтер дме з пiвночi, то на пiвднi – зольна активнiсть: iз ураном, плутонiем, цезiем. Мало того, в сонячний день при вимкненому свiтлi в реакторнiй залi видно стовпи свiтла, якi падають згори. Що це? Проникае всередину i дощ. А при попаданнi вологи в паливовмiщуючi маси можлива ланцюгова реакцiя…

Саркофаг – небiжчик, який дихае. Дихае смертю. На скiльки його ще вистачить? На це нiхто не вiдповiсть, досi неможливо пiдiбратися до багатьох вузлiв i конструкцiй, щоб дiзнатись, який у них запас мiцностi. Зате всi розумiють: руйнування “Укриття” призвело б до наслiдкiв навiть страшнiших, нiж 1986-го…»

Журнал «Огонёк», № 17, квiтень 1996 р.



«До Чорнобиля… на 100 тисяч бiлоруських жителiв було 82 випадки онкологiчних захворювань. Сьогоднi статистика така: на 100 тисяч – 6 тисяч хворих. Збiльшення майже в 74 рази.

Смертнiсть за останнi десять рокiв збiльшилася на 23,5 %. Вiд старостi вмирае 1 людина з 14, в основному працездатнi – 46–50 рокiв. У найбiльш заражених областях при медичному оглядi встановлено: з 10 осiб – сiм хворих. Їдеш по селах, i тебе вражае територiя кладовищ, якi розрослися…»

«Досi багато яких цифр е невiдомi…. Їх усе ще тримають у таемницi, такi вони жахливi. Радянський Союз послав на мiсце катастрофи 800 тисяч солдатiв строковоi служби та призваних на службу лiквiдаторiв, середнiй вiк останнiх був 33 роки. А хлопчакiв узяли служити в армiю вiдразу пiсля школи…

Тiльки в Бiлорусi значаться у списках лiквiдаторiв 115 493 особи. За даними Мiнiстерства охорони здоров’я, з 1990 по 2003 рiк 8553 лiквiдаторiв померли. По двi людини за день…»



«Так починалася iсторiя…

1986 рiк… На перших шпальтах радянських i зарубiжних газет репортажi про суд над винуватцями чорнобильськоi катастрофи…

А тепер… Уявiть порожнiй п’ятиповерховий будинок. Будинок без мешканцiв, але з речами, меблями, одягом, якi використовувати вже нiхто i нiколи не зможе. Тому що будинок цей у Чорнобилi… Але саме в такому будинку мертвого мiста давали невелику прес-конференцiю для журналiстiв тi, кому належало вершити суд над винуватцями в атомнiй аварii. На найвищому рiвнi, в ЦК КПРС вирiшили, що справа мае розглядатися на мiсцi злочину. У самому Чорнобилi. Суд вiдбувся в будiвлi мiсцевого Будинку культури.

На лавi пiдсудних шестеро – директор атомноi станцii Вiктор Брюханов, головний iнженер Микола Фомiн, заступник головного iнженера Анатолiй Дятлов, начальник змiни Борис Рогожкiн, начальник реакторного цеху Олександр Коваленко, iнспектор Держатоменергонагляду СРСР Юрiй Лаушкiн.

Глядацькi мiсця порожнi. Сидять самi журналiсти. Втiм, людей вже тут i немае, мiсто “закрили”, як “зону жорсткого радiацiйного контролю”. Чи не з цiеi причини його й обрали мiсцем суду – чим менше свiдкiв, тим менше галасу? Немае телеоператорiв, i немае захiдних журналiстiв. Звичайно, на лавi пiдсудних усi хотiли побачити десятки вiдповiдальних чиновникiв, у тому числi й московських. Свою вiдповiдальнiсть мусила нести i сучасна наука. Але погодилися на “стрiлочникiв”.

Вирок… Вiктор Брюханов, Микола Фомiн i Анатолiй Дятлов отримали по 10 рокiв. У iнших термiни були меншi. В ув’язненнi Анатолiй Дятлов i Юрiй Лаушкiн померли вiд наслiдкiв сильного радiацiйного опромiнення. Головний iнженер Микола Фомiн збожеволiв… А ось директор станцii Вiктор Брюханов вiдбув термiн покарання вiд дзвiнка до дзвiнка – всi десять рокiв. Зустрiчали його рiднi й кiлька журналiстiв. Подiя пройшла непомiтно.

Колишнiй директор живе в Киевi, служить звичайним клерком в однiй iз фiрм… Так закiнчуеться iсторiя…»



«Незабаром Украiна приступае до грандiозного будiвництва. Над саркофагом, який накрив 1986-го року зруйнований четвертий блок Чорнобильськоi АЕС, з’явиться нове укриття пiд назвою «Арка». На цей проект 28 краiн-донорiв найближчим часом видiляють початковi капiталовкладення – понад 768 мiльйонiв доларiв. Нове укриття мае iснувати вже не тридцять, а сто рокiв. І задумане воно грандiознiше, бо мусить мати достатнiй об’ем, щоб там вести роботи з перепоховання вiдходiв. Потрiбен масивний фундамент: фактично належить зробити штучний скельний грунт iз бетонних стовпiв i плит. Слiдом треба пiдготувати сховище, куди почнуть перевозити радiоактивнi вiдходи, витягнутi з-пiд старого саркофага. Нове укриття буде виготовлене зi сталi високоi якостi, здатноi витримати гамма-випромiнювання. Тiльки металу потрiбно 18 тис. тонн…

“Арка” буде безпрецедентною в iсторii людства спорудою. По-перше, вражають ii масштаби – це подвiйна оболонка заввишки 150 метрiв. А за естетикою вона наблизиться до Ейфелевоi вежi…»

За матерiалами бiлоруських iнтернет-газет за 2002–2005 рр.




Одинокий людський голос


«Я не знаю, про що розповiдати… Про смерть чи про любов? Чи це одне i те ж… Про що?

…Ми нещодавно одружилися. Ще ходили по вулицi та трималися за руки, навiть якщо в магазин iшли. Завжди удвох. Я говорила йому: “Я тебе люблю”. Але я ще не знала, як я його любила. Не уявляла… Жили ми в гуртожитку пожежноi частини, де вiн служив. На другому поверсi. І там iще три молодi сiм’i, на всiх одна кухня. А внизу, на першому поверсi, стояли машини. Червонi пожежнi машини. Це була його служба. Завжди я в курсi: де вiн, що з ним? Серед ночi чую якийсь галас. Крики. Виглянула у вiкно. Вiн побачив мене: “Зачини кватирки i лягай спати. На станцii пожежа. Я скоро буду”.

Самого вибуху я не бачила. Тiльки полум’я. Все нiби свiтилося… Все небо… Високе полум’я. Кiптява. Жар страшенний. А його все немае i немае. Кiптява тому, що бiтум горiв, дах станцii було залито бiтумом. Ходили, потiм згадував, як по смолi. Збивали вогонь, а вiн повз. Пiднiмався. Скидали палаючий графiт ногами… Поiхали вони без брезентових костюмiв, як були в самих сорочках, так i поiхали. Їх не попередили, iх викликали на звичайну пожежу…

Четверта година… П’ята година… Шоста… О шостiй ми з ним збирались iхати до його батькiв. Садити картоплю. Вiд мiста Прип’ятi до села Сперiжжя, де жили його батьки, сорок кiлометрiв. Сiяти, орати… Вiн це любить… Мати часто згадувала, як не хотiли вони з батьком вiдпускати його в мiсто, навiть новий будинок спорудили. Забрали в армiю. Служив у Москвi в пожежних вiйськах, i коли повернувся: тiльки в пожежники! Нiчого iншого не визнавав. (Мовчить.)

Інодi нiби чую його голос… Живий… Навiть фотографii так на мене не дiють, як голос. Але вiн нiколи мене не кличе. І увi снi… Це я його кличу…

Сьома година… О сьомiй годинi менi передали, що вiн у лiкарнi. Я побiгла, але навколо лiкарнi вже стояла кiльцем мiлiцiя, нiкого не пускали. Тiльки машини “швидкоi допомоги” заiжджали. Мiлiцiонери кричали: до машин не наближайтеся, лiчильники зашкалюють! Не лише я, всi дружини прибiгли, всi, у кого чоловiки цiеi ночi опинилися на станцii. Я кинулася шукати свою знайому, вона працювала лiкарем у цiй лiкарнi. Схопила ii за халат, коли вона виходила з машини: “Пропусти мене!” – “Не можу! З ним зле. З ними з усiма зле”. Тримаю ii: “Тiльки подивитися”. “Гаразд, – каже, – тодi бiжiмо. На п’ятнадцять-двадцять хвилин”. Я побачила його… Набряклий весь, опухлий… Ока майже немае… “Треба молока. Багато молока! – сказала менi знайома. – Щоб вони випили хоча б по три лiтри”. – “Але вiн не п’е молока”. – “Зараз питиме”. Багато лiкарiв, медсестри, особливо санiтарки цiеi лiкарнi через якийсь час захворiють. Помруть. Але нiхто тодi цього не знав…

О десятiй ранку помер оператор Шишенок. Вiн помер першим… Першого дня… Ми дiзналися, що пiд руiнами залишився другий – Валера Ходемчук. Так його i не дiстали. Забетонували. Але ми ще не знали, що вони всi будуть першими…

Питаю: “Васильку, що робити?” – “Їдь звiдси! Їдь! У тебе буде дитина”. Я – вагiтна. Але як я його залишу? Просить: “Їдь! Рятуй дитину!” – “Спочатку я мушу принести тобi молоко, а потiм вирiшимо”.

Прибiгае моя подруга Таня Кибенок… Їi чоловiк у цiй же палатi. З нею ii батько, вiн на машинi. Ми сiдаемо i iдемо в найближче село по молоко, кiлометрiв зо три за мiсто… Купуемо багато трилiтрових банок iз молоком… Шiсть – щоб вистачило на всiх… Але вiд молока вони страшенно блювали… Увесь час непритомнiли, iм ставили крапельницi. Лiкарi чомусь твердили, що вони отруiлися газами, нiхто не говорив про радiацiю. А мiсто заповнилося вiйськовою технiкою, перекрили всi дороги. Скрiзь солдати. Перестали ходити електрички, поiзди. Мили вулицi якимось бiлим порошком… Я хвилювалась, як же менi завтра дiстатися села, щоб купити йому сиродою? Нiхто не говорив про радiацiю. Лише вiйськовi ходили в респiраторах… Городяни несли хлiб iз магазинiв, вiдкритi кульочки з цукерками. Тiстечка лежали на лотках… Звичайне життя. Тiльки… Мили вулицi якимось порошком…

Увечерi в лiкарню не пропустили. Море людей навколо… Я стояла навпроти його вiкна, вiн пiдiйшов i щось менi кричав. Так вiдчайдушно! У натовпi хтось почув: iх вiдвозять уночi в Москву. Дружини збилися всi в одну купу. Вирiшили: поiдемо з ними. Пустiть нас до нашим чоловiкiв! Не маете права! Билися, дряпалися. Солдати, вже стояв цеп у два ряди, нас вiдштовхували. Тодi вийшов лiкар i пiдтвердив, що вони полетять на лiтаку в Москву, але нам потрiбно принести iм одяг, – той, у якому вони були на станцii, згорiв. Автобуси вже не ходили, i ми бiгом – через усе мiсто… Прибiгли з сумками, а лiтак вже вилетiв. Нас спецiально обдурили. Щоб ми не кричали, не плакали…

Нiч… По один бiк вулицi автобуси, сотнi автобусiв (вже готували мiсто до евакуацii), а по iнший бiк – сотнi пожежних машин. Пригнали звiдусiль. Вся вулиця – в бiлiй пiнi. Ми по нiй iдемо… Лаемось i плачемо…

По радiо оголосили: мiсто евакуюють на три-п’ять днiв, вiзьмiть iз собою теплi речi та спортивнi костюми, будете жити в лiсах. У наметах. Люди навiть зрадiли – поiдемо на природу! Зустрiнемо там Перше травня. Незвично. Готували в дорогу шашлики, купували вино. Брали з собою гiтари, магнiтофони. Улюбленi травневi свята! Плакали тiльки тi, чиi чоловiки постраждали.

Не пам’ятаю, як доiхала… Нiби прокинулася, коли побачила його матiр: “Мамо, Вася в Москвi! Вiдвезли спецiальним лiтаком!” Але ми досадили город – картоплю, капусту (а через тиждень село евакуюють!) Хто знав? Хто тодi це знав? До вечора у мене вiдкрилася блювота. Я – на шостому мiсяцi вагiтностi. Менi так зле… Вночi сниться, що вiн мене кличе, поки вiн був живий, кликав мене увi снi: “Люсю! Люсенько!” А коли помер, жодного разу не покликав. Жодного разу… (Плаче.) Встаю я зранку з думкою, що поiду в Москву сама… “Куди ти така?” – плаче мати. Зiбрали в дорогу i батька: “Нехай довезе тебе”. Зняли з ощадкнижки грошi, якi у них були. Всi грошi.

Дороги не пам’ятаю… Дорога знову випала з пам’ятi… У Москвi у першого мiлiцiонера запитали, в якiй лiкарнi лежать чорнобильськi пожежники, i вiн нам сказав, я навiть здивувалася, тому що нас лякали: державна таемниця, цiлком таемно.

Шоста лiкарня – на “Щукiнськiй”…

До цiеi лiкарнi, спецiальноi радiологiчноi лiкарнi, без пропускiв не пускали. Я дала грошi вахтеру, i тодi вона каже: “Іди”. Сказала, який поверх. Когось я знову просила, благала… І ось сиджу в кабiнетi у завiдувачки радiологiчного вiддiлення – Ангелiни Василiвни Гуськовоi. Тодi я ще не знала, як ii звуть, нiчого не запам’ятовувала. Я знала тiльки, що мушу його побачити. Знайти.

Вона вiдразу мене запитала:

– Мила моя! Миленька моя… Дiти е?

Як я признаюсь?! І вже розумiю, що треба приховати мою вагiтнiсть. Не пустить до нього! Добре, що я худенька, нiчого по менi непомiтно.

– Є, – вiдповiдаю.

– Скiльки?

Думаю: “Треба сказати, що двое. Якщо одна – все одно не пустить”.

– Хлопчик i дiвчинка.

– Раз двое, то народжувати, видно, бiльше не доведеться. Тепер слухай: центральна нервова система уражена повнiстю, кiстковий мозок вражений повнiстю…

“Ну, гаразд, – думаю, – буде трошки нервовою”.

– Ще слухай: якщо заплачеш – я тебе вiдразу вiдправлю. Обнiматись i цiлуватися не можна. Близько не пiдходити. Даю пiвгодини.

Але я знала, що вже звiдси не пiду. Якщо пiду, то з ним. Присягнулася собi!

Заходжу… Вони сидять на лiжку, грають у карти i смiються.

– Васю! – кричать йому.

Повертаеться:

– О, братцi, я пропав! І тут знайшла!

Смiшний такий, пiжама на ньому сорок восьмого розмiру, а у нього – п’ятдесят другий. Короткi рукави, короткi штанцi. Але пухлина з обличчя вже зiйшла… Їм уливали якийсь розчин…

– А чого це ти раптом зник? – запитую.

І вiн хоче мене обiйняти.

– Сиди-сиди, – не пускае його до мене лiкар. – Нiчого тут обнiматися.

Якось ми це на жарт перетворили. І тут вже всi збiглись, i з iнших палат теж. Усi нашi. З Прип’ятi. Їх же двадцять вiсiм душ лiтаком привезли. Що там? Що там у нас у мiстi? Я вiдповiдаю, що почалась евакуацiя, все мiсто вiдвозять на три чи п’ять днiв. Хлопцi мовчать… А там були ще двi жiнки, одна з них на прохiдний у день аварii чергувала, i вона заплакала:

– Боже мiй! Там моi дiти. Що з ними?

Менi хотiлося побути з ним удвох, ну нехай би одну хвилиночку. Хлопцi це вiдчули, кожен придумав якусь причину, i вони вийшли в коридор. Тодi я обняла його i поцiлувала. Вiн вiдсунувся:

– Не сiдай поруч. Вiзьми стiльчик.

– Так, дурницi все це, – махнула я рукою. – А ти бачив, де стався вибух? Що там? Ви ж першi туди потрапили…

– Скорiше за все, це шкiдництво. Хтось спецiально влаштував. Усi нашi хлопцi такоi думки.

Тодi так говорили. Думали.

Наступного дня, коли я прийшла, вони вже лежали по одному, кожен в окремiй палатi. Їм категорично заборонялося виходити в коридор. Спiлкуватись один з одним. Перестукувалися через стiнку: крапка-тире, крапка-тире… Крапка… Лiкарi пояснили це тим, що кожен органiзм по-рiзному реагуе на дози опромiнення, i те, що витримае один, iншому не пiд силу. Там, де вони лежали, “зашкалювали” навiть стiни. Лiворуч, праворуч i поверх пiд ними… Там усiх виселили, жодного хворого… Пiд ними i над ними нiкого…

Три днi я жила у своiх московських знайомих. Вони менi говорили: бери каструлю, бери миску, бери все, що тобi треба, не соромся. Це такi виявилися люди… Такi! Я варила бульйон з iндички, на шiсть осiб. Шiсть наших хлопцiв… Пожежникiв… З однiеi змiни… Вони всi чергували тiеi ночi: Ващук, Кибенок, Титенок, Правик, Тищура. У магазинi купила iм усiм зубну пасту, щiтки, мило. Нiчого цього в лiкарнi не було. Маленькi рушники купила… Я дивуюся тепер своiм знайомим, вони, звичайно, боялися, не могли не боятися, вже ходили всякi чутки, але все одно самi менi пропонували: бери все, що треба. Бери! Як вiн? Як вони всi? Вони будуть жити? Жити… (Мовчить.) Зустрiла тодi багато хороших людей, я не всiх запам’ятала… Свiт звузився до однiеi точки. Вiн… Тiльки вiн… Пам’ятаю лiтню санiтарку, яка мене вчила: “Є хвороби, якi не вилiковуються. Треба сидiти i гладити руки”.

Рано-вранцi iду на базар, звiдти – до своiх знайомих, варю бульйон. Усе протерти, покришити, розлити по порцiях. Хтось попросив: “Привези яблучко”. З шiстьма пiвлiтровими баночками… Завжди на шiстьох! У лiкарню… Сиджу до вечора. А ввечерi – знову в iнший кiнець мiста. Наскiльки б мене так вистачило? Але через три днi сказали, що можна жити в готелi для медпрацiвникiв, на територii самоi лiкарнi. Боже, яке щастя!!

– Але там немае кухнi. Як я iм готуватиму?

– Вам уже не треба готувати. Їхнi шлунки перестають сприймати iжу.

Вiн почав змiнюватися – щодня я вже зустрiчала iншу людину… Опiки виходили наверх… У ротi, на язику i щоках, спочатку з’явилися маленькi ранки, потiм вони розрослися. Пластами вiдходила слизова, плiвочками бiлими. Колiр обличчя… Колiр тiла… Синiй… Червоний… Сiро-бурий… А воно таке все мое, таке улюблене! Це не можна розповiсти! Це не можна написати! І навiть пережити… Рятувало те, що все це вiдбувалося миттево, нiколи було думати, нiколи було плакати.

Я любила його! Я ще не знала, як я його любила! Ми тiльки одружилися, ще не натiшились одне одним… Ідемо по вулицi. Схопить мене на руки i закрутиться. І цiлуе, цiлуе. Люди йдуть повз нас, i всi усмiхаються.

Клiнiка гостроi променевоi хвороби – чотирнадцять днiв… За чотирнадцять днiв людина помирае…

У готелi першого ж дня дозиметристи мене замiряли. Одяг, сумка, гаманець, туфлi, – все “горiло”. І все це тут же у мене забрали. Навiть нижню бiлизну. Не чiпали тiльки грошi. Натомiсть видали лiкарняний халат п’ятдесят шостого розмiру на мiй сорок четвертий, а капцi сорок третього замiсть тридцять сьомого. Одяг, сказали, може, привеземо, а може, й нi, навряд чи вiн пiддасться “чистцi”. У такому виглядi я i з’явилася перед ним. Злякався: “Господи, що з тобою?” А я все-таки примудрялася варити бульйон. Ставила кип’ятильник у скляну банку… Туди кидала шматочки курки… Маленькi-маленькi… Потiм хтось вiддав менi свою каструльку, здаеться, прибиральниця чи чергова готелю. Хтось – дощечку, на якiй я рiзала свiжу петрушку. У лiкарняному халатi сама я не могла дiстатися базару, хтось менi цю зелень приносив. Але все марно, вiн не мiг навiть пити… проковтнути сире яйце… А менi хотiлося дiстати що-небудь смачненьке! Нiби це могло допомогти. Добiгла до пошти: “Дiвчата, – прошу, – менi треба термiново зателефонувати моiм батькам у Івано-Франкiвськ. У мене тут помирае чоловiк”. Чомусь вони вiдразу здогадалися, звiдки я i хто мiй чоловiк, моментально з’еднали. Мiй батько, сестра i брат того ж дня вилетiли до мене в Москву. Вони привезли моi речi. Грошi.

Дев’ятого травня… Вiн завжди менi казав: “Ти не уявляеш, яка гарна Москва! Особливо на День Перемоги, коли салют. Я хочу, щоб ти побачила”. Сиджу бiля нього в палатi, розплющив очi:

– Зараз день чи вечiр?

– Дев’ята вечора.

– Вiдчиняй вiкно! Починаеться салют!

Я вiдчинила вiкно. Восьмий поверх, усе мiсто перед нами! Букет вогню зметнувся в небо.

– Ось це так!

– Я обiцяв тобi, що покажу Москву. Я обiцяв, що у свята буду все життя дарувати квiти…

Озирнулася – дiстае з-пiд подушки три гвоздики. Дав медсестрi грошi – й вона купила.

Пiдбiгла i цiлую:

– Мiй единий! Любов моя!

Розбурчався:

– Що тобi наказують лiкарi? Не можна мене обiймати! Не можна цiлувати!

Менi забороняли його обiймати. Гладити… Але я… Я пiднiмала i всадовлювала його на лiжко. Перестилала лiжко, ставила градусник, приносила i забирала судно… Витирала… Всю нiч – поруч. Вартувала кожен його рух. Зiтхання.

Добре, що не в палатi, а в коридорi… У мене запаморочилася голова, я вхопилася за пiдвiконня… Повз мене йшов лiкар, вiн узяв мене за руку. І несподiвано:

– Ви вагiтна?

– Нi, нi! – Я так злякалася, що нас хтось почуе.

– Не обманюйте, – зiтхнув вiн.

Я так розгубилася, що не встигла його нi про що попросити. Назавтра мене викликають до завiдуючоi:

– Чому ви мене обдурили? – суворо запитала вона.

– Не було виходу. Скажи я правду – вiдправили б додому. Свята брехня!

– Що ви наробили!!

– Але я з ним…

– Миленька ти моя! Миленька моя…

Усе життя буду вдячна Ангелiнi Василiвнi Гуськовiй. Усе життя!

Іншi дружини теж приiжджали, але iх вже не пустили. Були зi мною iхнi мами: мамам дозволили… Мама Володi Правика весь час просила Бога: “Вiзьми краще мене”.

Американський професор, доктор Гейл… Це вiн робив операцiю з пересадки кiсткового мозку… Втiшав мене: надiя е, маленька, але е. Такий могутнiй органiзм, такий сильний хлопець! Викликали всiх його родичiв. Двi сестри приiхали з Бiлорусi, брат iз Ленiнграда – вiн там служив. Молодша Наталка, iй було чотирнадцять рокiв, дуже плакала i боялась. Але ii кiстковий мозок пiдiйшов краще за всi… (Замовкае.) Я вже можу про це розповiдати… Ранiше не могла. Я десять рокiв мовчала. Десять рокiв… (Замовкае.)

Коли вiн дiзнався, що кiстковий мозок беруть у його молодшоi сестрички, навiдрiз вiдмовився: “Я краще помру. Не чiпайте ii, вона маленька”. Старшiй сестрi Людi було двадцять вiсiм рокiв, вона сама медсестра, розумiла, на що йде. “Тiльки б вiн жив”, – говорила вона. Я бачила операцiю. Вони лежали поряд на столах… Там велике вiкно в операцiйнiй залi. Операцiя тривала двi години… Коли закiнчили, гiрше було Людi, нiж йому, у неi на грудях вiсiмнадцять проколiв, важко виходила з наркозу. І зараз хворiе, на iнвалiдностi… Була гарна, сильна дiвчина. Замiж не вийшла… А я тодi кидалась iз однiеi палати в iншу, вiд нього – до неi. Вiн лежав уже не в звичайнiй палатi, а в спецiальнiй барокамерi, за прозорою плiвкою, куди заходити не дозволялося. Там такi спецiальнi пристосування е, щоб, не заходячи пiд плiвку, робити уколи, ставити катетер… Усе на липучках, на замочках, i я навчилася ними користуватися… Тихенько плiвку вiдсуну i проберуся до нього… Зрештою бiля його лiжка менi поставили маленький стiльчик. Йому стало так зле, що я вже не могла вiдiйти, нi на хвилину. Кликав мене постiйно: “Люсю, де ти? Люсенько!” Кликав i кликав… Іншi барокамери, де лежали нашi хлопцi, обслуговували солдати, тому що штатнi санiтари вiдмовилися, вимагали захисного одягу. Солдати виносили судно. Протирали пiдлоги, мiняли постiльну бiлизну… Повнiстю обслуговували. Звiдки там з’явилися солдати? Не питала… Тiльки вiн… Вiн… А щодня чую: помер, помер… Помер Тищура. Помер Титенок. Помер… Як молотком по тiм’ячку…

Випорожнення двадцять п’ять – тридцять разiв на добу. З кров’ю i слизом. Шкiра почала трiскатися на руках, ногах… Все тiло вкрилося пухирями. Коли вiн вертiв головою, на подушцi залишалися пасма волосся… А все таке рiдне. Кохане… Я намагалася жартувати: “Навiть зручно. Не треба носити гребiнець”. Скоро iх усiх постригли. Його я стригла сама. Я все хотiла йому робити сама. Якби я могла витримати фiзично, то я всi двадцять чотири години не пiшла б вiд нього. Менi кожну хвилину було шкода… Хвилинку, i то шкода… (Закривае обличчя руками i мовчить.) Приiхав мiй брат i злякався: “Я тебе туди не пущу!” А батько каже йому: “Таку хiба не пустиш? Та вона у вiкно влiзе! По пожежнiй драбинi!”

Вiдлучилася… Повертаюся – на столику бiля нього апельсин… Великий, не жовтий, а рожевий. Усмiхаеться: “Мене пригостили. Вiзьми собi”. А медсестра через плiвку махае, що не можна цей апельсин iсти. Раз вiн бiля нього якийсь час полежав, його не те що iсти, до нього торкатися страшно. “Ну, з’iж, – просить. – Ти ж любиш апельсини”. Я беру апельсин у руки. А вiн у цей час заплющуе очi й засинае. Йому весь час давали уколи, щоб вiн спав. Наркотики. Медсестра дивиться на мене з жахом… А я? Я готова зробити все, щоб вiн тiльки не думав про смерть… І про те, що хвороба його жахлива, що я його боюсь… Уривок якоiсь розмови… Хтось мене перестерiгае: “Ви не мусите забувати, що перед вами вже не чоловiк, не кохана людина, а радiоактивний об’ект iз високою щiльнiстю зараження. Ви ж не самогубець. Вiзьмiть себе в руки”. А я як божевiльна: “Я його люблю! Я його люблю!” Вiн спав, я шепотiла: “Я тебе люблю!” Йшла по лiкарняному двору: “Я тебе люблю!” Несла судно: “Я тебе люблю!” Згадувала, як ми з ним ранiше жили. У нашому гуртожитку… Вiн засинав уночi тiльки тодi, коли вiзьме мене за руку. У нього була така звичка: увi снi тримати мене за руку. Всю нiч.

А в лiкарнi я вiзьму його за руку i не вiдпускаю…

Нiч. Тиша. Ми самi. Подивився на мене уважно-уважно i раптом каже:

– Так хочу побачити нашу дитину. Яка вона?

– А як ми ii назвемо?

– Ну, це ти вже сама придумаеш…

– Чому я сама, якщо нас двое?

– Тодi, якщо народиться хлопчик, хай буде Василько, а якщо дiвчинка – Наталочка.

– Як це Василько? У мене вже е один Василько. Ти! Менi iншого не треба.

Я ще не знала, як я його любила! Вiн… Тiльки вiн… Як слiпа! Навiть не вiдчувала поштовхiв пiд серцем… Хоча була вже на шостому мiсяцi… Я думала, що вона всерединi мене, моя маленька, i вона захищена. Моя маленька…

Про те, що ночую у нього в барокамерi, нiхто з лiкарiв не знав. Не здогадувався. Пускали мене медсестри. Попервах теж умовляли: “Ти – молода. Що ти надумала? Це вже не людина, а реактор. Згорите разом”. Я, як собачка, бiгала за ними… Стояла годинами пiд дверима. Просила-благала. І тодi вони: “Чорт з тобою! Ти – ненормальна”. Вранцi перед восьмою годиною, коли починався лiкарський обхiд, показують через плiвку: “Тiкай!”. На годину втiкаю до готелю. А з дев’ятоi ранку до дев’ятоi вечора у мене пропуск. Ноги у мене по колiна посинiли, розпухли, настiльки я втомлювалася. Моя душа була мiцнiшою тiла. Мое кохання…

Поки я з ним… цього не робили… Але коли виходила, його фотографували… Одягу нiякого. Голий. Лише легке простирадло поверх. Я кожен день мiняла це простирадло, а до вечора воно все в кровi. Пiднiмаю його, й у мене на руках залишаються клаптики шкiри, прилипають. Прошу: “Миленький! Допоможи менi! Обiпрись на руку, на лiкоть, скiльки можеш, щоб я тобi лiжко розгладила, не залишила жодного шва, жодноi складочки”. Будь-який шовчик – це вже рана на ньому. Я зрiзала собi нiгтi до кровi, щоб десь його не зачепили. Нiхто з медсестер не наважувався пiдiйти, доторкнутися, коли що-небудь потрiбно, гукали мене. І вони… Вони фотографували… Говорили, для науки. А я б iх усiх виштовхнула звiдти! Кричала б i била! Як вони можуть! Якби я могла iх туди не пустити… Якби…

Вийду з палати в коридор… І йду на стiнку, на диван, тому що я нiчого не бачу. Зупиню чергову медсестру: “Вiн помирае”. – Вона менi вiдповiдае: “А що ти хочеш? Вiн отримав тисяча шiстсот рентгенiв, а смертельна доза чотириста”. Їй теж шкода, але по-iншому. А воно все мое… Все кохане.

Коли вони всi померли, в лiкарнi зробили ремонт… Стiни скребли, зiрвали паркет i винесли… Столярку.

Далi – останне… Пам’ятаю уривками. Все спливае…

Нiч сиджу бiля нього на стiльчику… О восьмiй ранку: “Васильку, я пiду. Я трошки вiдпочину”. Розплющить i заплющить очi – вiдпустив. Тiльки дiйду до готелю, до своеi кiмнати, ляжу на пiдлогу, на лiжку лежати не могла, так усе болiло, як уже стукае санiтарка: “Іди! Бiжи до нього! Кличе нещадно!” А того ранку Таня Кибенок так мене просила, кликала: “Поiдьмо зi мною на кладовище. Я без тебе не зможу”. Того ранку ховали Вiтю Кибенка i Володю Правика. З Вiтею вони були друзi, ми дружили сiм’ями. За день до вибуху разом сфотографувались у нас у гуртожитку. Такi вони, нашi чоловiки, там гарнi! Веселi! Останнiй день нашого того життя… Дочорнобильського… Такi ми щасливi!

Повернулася з кладовища, швиденько дзвоню на пост медсестрi: “Як вiн там?” – “П’ятнадцять хвилин тому помер”. Як? Я всю нiч була у нього. Тiльки на три години вiдлучилася! Стала бiля вiкна i кричала: “Чому? За що?” Дивилася на небо i кричала… На весь готель… До мене боялися пiдiйти… Отямилася: наостанок його побачу! Побачу! Скотилася зi сходiв… Вiн лежав iще в барокамерi, не забрали. Останнi слова його: “Люсю! Люсенько!” – “Тiльки вiдiйшла. Зараз прибiжить”, – заспокоiла медсестра. Зiтхнув i затих.

Я вже вiд нього не вiдiрвалася… Йшла з ним до труни… Хоча запам’ятала не саму труну, а великий полiетиленовий пакет… Цей пакет… У морзi запитали: “Хочете, ми покажемо вам, у що його одягнемо”. Хочу! Одягли в парадну форму, кашкет на груди поклали. Взуття не пiдiбрали, тому що ноги розпухли. Бомби замiсть нiг. Парадну форму теж розрiзали, натягнути не могли, не було вже цiлого тiла. Все – кривава рана. У лiкарнi останнi два днi… Пiднiму його руку, а кiстка хитаеться, телiпаеться кiстка, тiлесна тканина вiд неi вiдiйшла. Шматочки легень, шматочки печiнки йшли через рот… Захлинався своiми нутрощами… Обкручу руку бинтом i засуну йому в рот, усе це з нього вигрiбаю… Це не можна розповiсти! Це не можна написати! І навiть пережити… Це все таке рiдне… Таке… Жоден розмiр взуття неможливо було натягнути… Поклали в труну босого…

На моiх очах… У параднiй формi його засунули в целофановий мiшок i зав’язали. І цей мiшок вже поклали в дерев’яну труну… А труну ще одним мiшком обв’язали… Целофан прозорий, але товстий, як клейонка. І вже все це помiстили в цинкову труну, ледве втиснули. Тiльки кашкет нагорi залишився.

З’iхалися всi… Його батьки, моi батьки… Купили в Москвi чорнi хустки… Нас приймала надзвичайна комiсiя. Всiм говорили одне й те саме, що вiддати вам тiла ваших чоловiкiв, ваших синiв ми не можемо, вони дуже радiоактивнi i будуть похованi на московському цвинтарi особливим способом. У запаяних цинкових трунах, пiд бетонними плитками. І ви повиннi цей документ пiдписати. Потрiбна ваша згода. Якщо хтось обурювався, хотiв вiдвезти труну на батькiвщину, його переконували, що вони, мовляв, героi i тепер сiм’i вже не належать. Вони вже державнi люди… Належать державi.

Сiли в катафалк… Родичi й якiсь вiйськовi люди. Полковник iз рацiею… По рацii передають: “Чекайте наших наказiв! Чекайте!” Двi чи три години кружляли по Москвi, по кiльцевiй дорозi. Знову до Москви повертаемося… По рацii: “На кладовище в’iзд не дозволяемо. Кладовище атакують iноземнi кореспонденти. Ще почекайте”. Батьки мовчать… Хустка у мами чорна… Я вiдчуваю, що непритомнiю. Зi мною iстерика: “Чому мого чоловiка треба приховувати? Вiн – хто? Вбивця? Кримiнальний злочинець? Кого ми ховаемо?” Мама: “Тихо, тихо, донечко”. Гладить мене по головi, бере за руку. Полковник передае: “Дозвольте рухатися на кладовище. З дружиною iстерика”. На кладовищi нас оточили солдати. Йшли пiд конвоем. І труну несли пiд конвоем. Нiкого не пустили попрощатись… Тiлькиi родичi… Засипали моментально. “Швидко, швидко!” – командував офiцер. Навiть не дали труну обiйняти.

І вiдразу – в автобуси…

Миттево купили i принесли зворотнi квитки… Наступного дня… Весь час iз нами був якийсь чоловiк у цивiльному, з вiйськовою виправкою, не дав навiть вийти з номера й купити iжу в дорогу. Не дай Боже, щоб ми з ким-небудь заговорили, особливо я. Наче я тодi могла говорити, я вже навiть плакати не могла. Чергова, коли ми виходили, перерахувала всi рушники, всi простирадла… Тут же iх складала в полiетиленовий мiшок. Напевно, спалили… За готель ми самi заплатили. За чотирнадцять дiб…

Клiнiка променевоi хвороби – чотирнадцять дiб… За чотирнадцять дiб людина вмирае…

Вдома я заснула. Зайшла в дiм i впала на лiжко. Я спала три доби. Мене не могли пiдняти… Приiхала “швидка допомога”. “Нi, – сказав лiкар, – вона не померла. Вона прокинеться. Це такий страшний сон”.

Менi було двадцять три роки…

Я пам’ятаю сон… Приходить до мене моя померла бабуся, в тому одязi, в якому ми ii поховали. І наряджае ялинку. “Бабусю, чому в нас ялинка? Адже зараз лiто?” – “Так треба. Скоро твiй Вася до мене прийде”. А вiн вирiс серед лiсу. Я пам’ятаю… Другий сон… Вася приходить у бiлому i кличе Наталку. Нашу дiвчинку, яку я ще не народила. Вже вона велика, i я дивуюся: коли вона так пiдросла? Вiн пiдкидае ii пiд стелю, i вони смiються… А я дивлюся на них i думаю, що щастя – це так просто. Так просто! А потiм менi приснилося… Ми бродимо з ним по водi. Довго-довго йдемо… Просив, напевно, щоб я не плакала. Давав знак звiдти. Зверху. (Затихае надовго.)

Через два мiсяцi я приiхала в Москву. З вокзалу – на кладовище. До нього! І там на кладовищi у мене почалися перейми. Тiльки я з ним заговорила… Викликали “швидку”. Я дала адресу. Народжувала я там же… У тiеi ж Ангелiни Василiвни Гуськовоi… Вона мене ще тодi попередила: “Народжувати приiжджай до нас”. А куди я така ще поiду? Народила я на два тижнi ранiше термiну…

Менi показали… Дiвчинка… “Наталочко, – покликала я. – Тато назвав тебе Наталочкою”. На вигляд здорова дитина. Ручки, нiжки… А у неi був цироз печiнки… В печiнцi – двадцять вiсiм рентгенiв… Вроджена вада серця… Через чотири години сказали, що дiвчинка померла. І знову… ми ii вам не вiддамо! Як це не вiддасте?! Це я ii вам не вiддам! Ви хочете ii забрати для науки, а я ненавиджу вашу науку! Ненавиджу! Вона забрала у мене спочатку його, а тепер iще чекае… Не вiддам! Я поховаю ii сама. Поруч iз ним… (Переходить на шепiт.)

Все не тi слова вам говорю… Не такi… Не можна менi кричати пiсля iнсульту. І плакати не можна. Але я хочу… Хочу, щоб знали… Ще нiкому не зiзнавалася… Коли я не вiддала iм мою маленьку дiвчинку. Нашу дiвчинку… Тодi вони принесли менi дерев’яну коробочку: “Вона – там”. Я подивилась: ii сповили. Вона лежала в пелюшечках. І тодi я заплакала: “Покладiть ii бiля його нiг. Скажiть, що це наша Наталочка”.

Там, на могилi не написано: Наталя Ігнатенко… Там тiльки його iм’я… Вона ж була ще без iменi, без нiчого… Тiльки душа… Душу я там i поховала…

Я приходжу до них завжди з двома букетами: один – йому, другий – на куточок кладу iй. Повзаю бiля могили на колiнах. Завжди на колiнах… (Незв’язно.) Я ii вбила… Я… вона… врятувала… Моя дiвчинка мене врятувала, вона прийняла весь радiоудар на себе, стала як би приймачем цього удару. Така маленька. Крихiточка. (Задихаючись) Вона мене вберегла. Але я любила iх обох… Хiба… Хiба можна вбити любов’ю? Такою любов’ю! Чому це поряд? Любов i смерть. Завжди вони разом. Хто менi пояснить? Хто пiдкаже? Повзаю бiля могили на колiнах… (Надовго затихае.)

…У Киевi менi дали квартиру. У великому будинку, де тепер живуть усi, хто виiхав iз атомноi станцii. Всi знайомi. Квартира велика, двокiмнатна, про яку ми з Васею мрiяли. А я божеволiла в нiй! У кожному кутку, куди не гляну – всюди вiн. Його очi… Почала ремонт, аби не сидiти, аби забутись. І так два роки… Сниться менi сон… Ми йдемо з ним, а вiн iде босонiж. “Чому ти завжди невзутий?” – “Та тому, що у мене нiчого немае”. Пiшла до церкви… Батюшка мене навчив: “Треба купити капцi великого розмiру i покласти кому-небудь у труну. Написати записку – що це йому”. Я так i вчинила. Приiхала до Москви i вiдразу – до церкви. У Москвi я до нього ближче… Вiн там лежить, на Митiнському кладовищi… Розповiдаю служителю, що так i так, менi треба капцi передати. Запитуе: “А вiдомо тобi, як це робити треба?” Ще раз пояснив… Якраз внесли вiдправляти похорон дiдуся старого. Я пiдходжу до труни, пiднiмаю накидочку i кладу туди капцi. “А записку ти написала?” – “Так, написала, але не вказала, на якому кладовищi вiн лежить”. – “Там вони всi в одному свiтi. Знайдуть його”.

У мене нiякого бажання жити не було. Вночi стою бiля вiкна, дивлюся на небо: “Васильку, що менi робити? Я не хочу без тебе жити”. Вдень iду повз дитячий садок, стану i стою… Дивилася б i дивилася на дiтей… Я божеволiла! І почала вночi просити: “Васильку, я народжу дитину. Я вже боюся бути сама. Не витримаю далi. Васильку!!” А iншим разом так попрошу: “Васильку, менi не треба чоловiка. Кращого за тебе для мене немае. Я хочу дитинку”.

Менi було двадцять п’ять рокiв…

Я знайшла чоловiка… Все йому розповiла… Всю правду: у мене одна любов, на все життя. Я все йому вiдкрила… Ми зустрiчались, але я нiколи його в дiм до себе не кликала, в дiм не могла. Там – Вася…

Працювала я кондитером. Лiплю торт, а сльози котяться. Я не плачу, а сльози котяться. Єдине, про що дiвчаток просила: “Не жалiйте мене. Будете жалiти, я пiду”. Не треба мене жалiти… Я колись була щаслива…

Принесли менi орден Васi. Червоного кольору… Я дивитися на нього довго не могла. Сльози котяться…

Народила хлопчика. Андрiй… Андрiйко… Подруги зупиняли: “Тобi не можна народжувати”, й лiкарi лякали: “Ваш органiзм не витримае”. Потiм… Потiм вони сказали, що вiн буде без ручки… Без правоi ручки… Апарат показував… “Ну, i що? – думала я. – Я навчатиму писати його лiвою рукою”. А народився нормальний… красивий хлопчик… Вчиться вже в школi, вчиться на самi п’ятiрки. Тепер у мене е хтось, ким я дихаю i живу. Свiтло в моему життi. Вiн прекрасно все розумiе: “Мамочко, якщо я поiду до бабусi, на два днi, ти дихати зможеш?” Не зможу! Боюся на день iз ним розлучитися. Ми йшли по вулицi… І я, вiдчуваю, падаю… Тодi мене розбив перший iнсульт… Там, на вулицi… “Мамочко, тобi водички дати”. – “Нi, ти стiй бiля мене. Нiкуди не йди”. І хапонула його за руку. Далi не пам’ятаю… Розплющила очi в лiкарнi… Я так хапонула Андрiйка за руку, що лiкарi ледве розтиснули моi пальцi. У нього рука довго була синя. Тепер виходимо з дому: “Мамочко, тiльки не хапай мене за руку. Я нiкуди вiд тебе не пiду”. Вiн теж хворiе: два тижнi в школi, два – вдома з лiкарем. Ось так i живемо. Боiмося одне за одного. А в кожному кутку Вася… Його фотографii… Вночi з ним говорю i говорю… Бувае, мене увi снi попросить: “Покажи нашу дитинку”. Ми з Андрiйком приходимо… А вiн приводить за руку доньку. Завжди з донькою. Граеться тiльки з нею…

Так я i живу… Живу одночасно в реальному i нереальному свiтi. Не знаю, де менi краще… (Встае. Пiдходить до вiкна.) Нас тут багато. Цiла вулиця, ii так i називають – чорнобильська. Все свое життя цi люди на станцii пропрацювали. Багато хто досi iздять туди на вахту, тепер станцiю обслуговують вахтовим методом. Нiхто там вже не живе i жити нiколи не буде. У них у всiх тяжкi захворювання, iнвалiдностi, але роботу свою не кидають, бояться навiть подумати про це. У них немае життя без реактора, реактор – iхне життя. Де i кому вони сьогоднi потрiбнi в iншому мiсцi? Часто помирають. Вмирають миттево. Вони вмирають на ходу – йшов i впав, заснув i не прокинувся. Нiс медсестрi квiти i зупинилося серце. Стояв на автобуснiй зупинцi… Вони вмирають, але iх нiхто по-справжньому не розпитав. Про те, що ми пережили… Що бачили… Про смерть люди не хочуть слухати. Про страшне…

Але я вам розповiла про любов… Як я любила…»

Людмила Ігнатенко, дружина загиблого пожежника Василя Ігнатенка




Інтерв’ю автора з самою собою про пропущену iсторiю i про те, чому Чорнобиль ставить пiд сумнiв нашу картину свiту


– Я – свiдок Чорнобиля… Найголовнiшоi подii двадцятого столiття, незважаючи на страшнi вiйни та революцii, якими буде пам’ятне це столiття. Минуло понад двадцять рокiв пiсля катастрофи, але досi для мене питання – про що я свiдчу про минуле чи про майбутне? Так легко зiсковзнути в банальнiсть… У банальнiсть жаху… Але я дивлюся на Чорнобиль як на початок новоi iсторii, вiн не тiльки знання, а й передзнання, тому що людина вступила в суперечку з колишнiми уявленнями про себе i про свiт. Коли ми говоримо про минуле чи про майбутне, то вкладаемо в цi слова своi уявлення про час, але Чорнобиль – це насамперед катастрофа часу. Радiонуклiди, розкиданi по нашiй землi, житимуть п’ятдесят, сто, двiстi тисяч рокiв… І бiльше… З точки зору людського життя, вони – вiчнi. Що ж ми здатнi зрозумiти? Чи в наших силах добути i розпiзнати сенс у цьому, ще незнайомому нам жаху?

Про що ця книга? Чому я ii написала?

– Ця книга не про Чорнобиль, а про свiт Чорнобиля. Про саму подiю написанi вже тисячi сторiнок i знятi сотнi тисяч метрiв кiноплiвки. Я ж займаюся тим, що назвала б пропущеною iсторiею, безслiдними слiдами нашого перебування на землi та в часi. Пишу i збираю повсякденнiсть почуттiв, думок, слiв. Намагаюся застати побут душi. Життя звичайного дня звичайних людей. Тут же все незвично: i подiя, i люди, коли вони обживали новий простiр. Чорнобиль для них – не метафора, не символ, вiн – iхнiй дiм. Скiльки разiв мистецтво репетирувало апокалiпсис, пропонувало рiзнi технологiчнi версii кiнця свiту, але тепер ми точно знаемо, що життя куди фантастичнiше. Через рiк пiсля катастрофи мене хтось запитав: “Усi пишуть. А ви живете тут i не пишете. Чому?” А я не знала, як про це писати, з яким iнструментом i звiдки пiдступитись. Якщо ранiше, коли писала своi книги, я вдивлялася в страждання iнших, то зараз я i мое життя стали частиною подii. Злiпилися воедино, що не вiдiйти на вiдстань. Ім’я моеi маленькоi, загубленоi в Європi краiни, про яку свiт ранiше майже нiчого не чув, зазвучало всiма мовами, вона перетворилася на диявольську чорнобильську лабораторiю, а ми, бiлоруси, стали чорнобильським народом. Хоч де б я тепер з’являлася, всi з цiкавiстю озирались: “А, ви звiдти? Що там?” Звичайно, можна було швидко написати книгу, якi потiм з’являлись одна за одною, – що трапилося в ту нiч на станцii, хто винен, як приховували аварiю вiд свiту i вiд власного народу, скiльки тонн пiску i бетону знадобилося, щоб спорудити саркофаг над реактором, який дихав смертю, – але щось мене зупиняло. Тримало за руку. Що? Вiдчуття таемницi. Це вiдчуття, що раптово вселилося в нас, витало тодi над усiм: нашими розмовами, дiями, страхами i йшло слiдом за подiею. Подiею-чудовиськом. В усiх з’явилося висловлене чи невисловлене вiдчуття, що ми доторкнулися до невiдомого. Чорнобиль – це таемниця, яку нам iще належить розгадати. Непрочитаний знак. Можливо, загадка на двадцять перше столiття. Виклик йому. Стало ясно: крiм комунiстичних, нацiональних i нових релiгiйних викликiв, серед яких живемо i виживаемо, попереду нас чекають iншi виклики, бiльш лютi й тотальнi, але поки що прихованi вiд очей. Але щось вже пiсля Чорнобиля прочинилось…

Нiч 26 квiтня 1986 року… За одну нiч ми перемiстилися в iнше мiсце iсторii. Здiйснили стрибок у нову реальнiсть, i вона, ця реальнiсть, виявилася вищою не тiльки нашого знання, а й нашоi уяви. Порвався зв’язок часiв… Минуле раптом виявилося безпорадним, у ньому нема на що спертися, в усюдисущому (як ми вiрили) архiвi людства не знайшлося ключiв, щоб вiдчинити цi дверi. Я не раз чула в тi днi: “таких слiв не пiдберу, щоб передати те, що я бачила i пережила”, “нiхто ранiше менi нiчого подiбного не розповiдав”, “в жоднiй книжцi про це не читав i в кiно не бачив”. Мiж часом, коли сталася катастрофа, i тим часом, коли про неi почали розповiдати, була пауза. Момент нiмоти… Вiн запам’ятався всiм… Десь нагорi ухвалювали якiсь рiшення, складали секретнi iнструкцii, пiднiмали в небо вертольоти, рухали по дорогах величезну кiлькiсть технiки, внизу – чекали повiдомлень i боялися, жили чутками, але всi мовчали про головне – що ж усе-таки сталося? Не знаходили слiв для нових почуттiв i не знаходили почуттiв для нових слiв, не вмiли ще висловитись, але поступово занурювалися в атмосферу нового думання, так можна сьогоднi визначити той наш стан. Просто фактiв уже не вистачало, тягнуло зазирнути за факт, увiйти в смисл. Ефект потрясiння! І я шукала цю вражену людину… Вона говорила новi тексти… Голоси iнодi пробивались, нiби крiзь сон чи марення, з паралельного свiту. Поруч iз Чорнобилем усi починали фiлософствувати. Ставали фiлософами. Храми знову заповнилися людьми… Вiруючими та недавнiми атеiстами… Шукали вiдповiдей, якi не могли дати фiзика i математика. Тривимiрний свiт розсунувся, i я не зустрiчала смiливцiв, якi б знову могли поклястися на Бiблii матерiалiзму. Яскраво спалахнула нескiнченнiсть. Замовкли фiлософи i письменники, вибитi зi знайомоi колii культури та традицii. Найцiкавiше в тi першi днi було розмовляти не з ученими, не з чиновниками i вiйськовими з великими погонами, а зi старими селянами. Живуть вони без Толстого i Достоевського, без iнтернету, але iхня свiдомiсть якимось чином вмiстила в себе нову картину свiту. Не зруйнувалася. Напевно, ми всi швидше б упоралися з вiйськовою атомною ситуацiею, як у Хiросiмi, власне, до неi й готувались. Але катастрофа трапилася на невiйськовому атомному об’ектi, а ми були люди свого часу i вiрили, як нас учили, що радянськi атомнi станцii найнадiйнiшi в свiтi, iх можна будувати навiть на Краснiй площi. Вiйськовий атом – це Хiросiма i Нагасакi, а мирний атом – це електрична лампочка в кожному будинку. Нiхто ще не здогадувався, що вiйськовий i мирний атом – близнюки. Спiльники. Ми порозумнiшали, весь свiт порозумнiшав, але порозумнiшав вiн пiсля Чорнобиля. Сьогоднi бiлоруси, як живi “чорнi ящики”, записують iнформацiю для майбутнього. Для всiх.

Я довго писала цю книгу… Майже двадцять рокiв… Зустрiчалась i розмовляла з колишнiми працiвниками станцii, вченими, медиками, солдатами, переселенцями, самоселами… З тими, для кого Чорнобиль – основний змiст iхнього свiту, все всерединi i навколо отруене ним, а не тiльки земля i вода. Вони розповiдали, намагалися знайти вiдповiдь… Ми думали разом. Часто вони поспiшали, боялися не встигнути, я ще не знала, що цiна iхнiм свiдченням – життя. “Запишiть, – повторювали, – ми не все зрозумiли, що бачили, але нехай залишиться. Хтось прочитае i зрозумiе. Потiм… Пiсля нас…” Не дарма вони поспiшали, багатьох уже немае серед живих. Але вони встигли послати сигнал…

– Все, що нам вiдомо про жахи i страхи, найбiльше пов’язано з вiйною. Сталiнський ГУЛАГ i Освенцiм – недавнi придбання зла. Історiя завжди була iсторiею воен i полководцiв, i вiйна була, скажiмо так, мiрою жаху. Тому люди плутають поняття вiйни i катастрофи… У Чорнобилi ми бачимо нiбито всi ознаки вiйни: багато солдатiв, евакуацiя, залишене житло. Порушений хiд життя. Чорнобильська iнформацiя в газетах суцiльно з вiйськових слiв: атом, вибух, героi… І це ускладнюе розумiння того, що ми перебуваемо в новiй iсторii… Почалась iсторiя катастроф… Але людина не хоче про це думати, тому що не замислювалася над цим нiколи, вона ховаеться за те, що iй знайоме. За минуле. Навiть пам’ятники героям Чорнобиля схожi на вiйськовi…

– Моя перша поiздка в зону…

Цвiли сади, радiсно блищала на сонцi молода трава. Спiвали птахи. Такий знайомий… знайомий… свiт. Перша думка: все на мiсцi i все – як ранiше. Та ж земля, та ж вода, тi ж дерева. І форма, i колiр, i запах у них вiчнi, нiхто не в силах тут що-небудь змiнити. Але вже першого дня менi пояснили: квiти рвати не треба, на землi краще не сидiти, воду з джерела не пити. До вечора спостерiгала, як пастухи хотiли загнати в рiчку втомлене стадо, але корови пiдходили до води i тут же повертали назад. Якось вони здогадувалися про небезпеку. А кiшки, розповiдали менi, перестали iсти дохлих мишей, а тi валялися всюди: в полi, у дворах. Смерть таiлася всюди, але це була якась iнша смерть. Пiд новими масками. У незнайомому обличчi. Людину заскочили зненацька, вона була не готова. Не готова, як бiовид, не спрацьовував увесь ii природний iнструмент, який налаштований, щоб побачити, почути, помацати. Це вже було неможливо, очi, вуха, пальцi не годилися, не могли придатися, тому що радiацii не видно, й у неi немае запаху та звуку. Вона безтiлесна. Все життя ми воювали або готувалися до вiйни, стiльки про неi знаемо – i раптом! Образ ворога змiнився. У нас з’явився iнший ворог. Вороги… Вбивала скошена трава. Спiймана риба, спiймана дичина. Яблуко… Свiт навколо нас, ранiше податливий i доброзичливий, тепер вселяв страх. Старi люди, iдучи в евакуацiю i ще не уявляючи, що назавжди – дивилися на небо: “Сонце свiтить… Немае нi диму, нi газу. Не стрiляють. Ну хiба це вiйна? А треба ставати бiженцями…” Знайомий… незнайомий… свiт.

Як зрозумiти, де ми перебуваемо. Що з нами вiдбуваеться? Тут… Зараз… Запитати нi в кого…

У зонi й навколо зони… Вражала незлiченна кiлькiсть вiйськовоi технiки. Марширували солдати з новенькими автоматами. У повному бойовому вирядi. Менi найбiльше чомусь запам’яталися не вертольоти i бронетранспортери, а цi автомати… Зброя… Людина з рушницею в зонi… У кого вона могла там стрiляти i вiд кого захистити? Вiд фiзики? Вiд невидимих частинок? Розстрiляти заражену землю або дерево? На самiй станцii працював КДБ. Шукали шпигунiв i диверсантiв, ходили чутки, що аварiя – запланована акцiя захiдних спецслужб, щоб пiдiрвати табiр соцiалiзму. Треба бути пильними.

Ця картина вiйни… Ця культура вiйни повалилась у мене на очах. Ми увiйшли в непрозорий свiт, де зло не дае нiяких пояснень, не розкривае себе i не знае законiв.

Я бачила, як дочорнобильська людина перетворювалася на чорнобильську людину.

– Не один раз… І тут е про що подумати. Я чула думку, що поведiнка пожежникiв, якi гасили в першу нiч пожежу на атомнiй станцii, i лiквiдаторiв нагадуе самогубство. Колективне самогубство. Лiквiдатори часто працювали без захисного спецодягу, беззаперечно вирушали туди, де “вмирали” ро5боти, вiд них приховували правду про отриманi високi дози, i вони з цим мирились, а потiм iще радiли отриманим урядовим грамотам i медалями, якi iм вручали перед смертю… А багатьом i не встигали вручити… Так хто вони все-таки: героi чи самогубцi? Жертви радянських iдей i виховання? Чомусь iз часом забуваеться, що вони врятували свою краiну. Врятували Європу. Тiльки на секунду уявити собi картину, якби вибухнули iншi три реактори…

– Вони – героi. Героi новоi iсторii. Їх порiвнюють iз героями Сталiнградськоi битви або битви пiд Ватерлоо, але вони рятували щось бiльше, нiж рiдну батькiвщину, вони рятували саме життя. Час життя. Живий час. Чорнобилем людина замахнулася на все, на весь божественний свiт, де, крiм людини, живуть тисячi iнших iстот, тварин i рослин. Коли я приходила до лiквiдаторiв… І слухала iхнi розповiдi про те, як вони (першi та вперше!) займалися новою людською нелюдською справою – ховали землю в землi, тобто закопували зараженi пласти в спецiальних бетонних бункерах разом iз усiм iхнiм населенням – жуками, павуками, личинками. Рiзноманiтними комахами, чиiх навiть iмен не знали. Не пам’ятали. У них було зовсiм iнше розумiння смертi, воно поширювалося на все – вiд птицi до метелика. Їхнiй свiт був уже iншим свiтом – iз новим правом життя, з новою вiдповiдальнiстю i новим вiдчуттям провини. У iхнiх розповiдях постiйно була присутня тема часу, вони говорили “вперше”, “нiколи бiльше”, “назавжди”. Згадували, як iздили по спорожнiлих селах i зустрiчали там iнодi самотнiх людей похилого вiку, якi не захотiли поiхати разом iз усiма або потiм повернулися з чужих краiв: сидiли тi ввечерi при каганцi, косили косою, жали серпом, лiс валили сокирою, звертались у молитвах до звiрiв i духiв. До Бога. Все як i двiстi рокiв тому, а десь нагорi лiтали космiчнi кораблi. Час укусив свiй хвiст, початок i кiнець з’едналися. Чорнобиль для тих, хто там був, не скiнчився в Чорнобилi. Вони повернулися не з вiйни, а немовби з iншого свiту. Я зрозумiла, що своi страждання вони абсолютно свiдомо перетворювали на нове знання, дарували нам: дивiться, вам треба буде щось iз цим знанням робити, якось його вжити.

Пам’ятник героям Чорнобиля… Це – рукотворний саркофаг, в який вони поклали ядерний вогонь. Пiрамiда двадцятого столiття.

– На чорнобильськоi землi шкода людини. Але ще бiльше шкода звiра… Я не обмовилася. Зараз поясню… Що залишалося в мертвiй зонi пiсля того, як покидали ii люди? Старi цвинтарi та бiомогильники, так називаються кладовища для тварин. Людина рятувала тiльки саму себе, всiх iнших вона зрадила, пiсля ii вiд’iзду в села входили загони солдатiв або мисливцiв i розстрiлювали тварин. А собаки бiгли на людський голос… кiшки… І конi нiчого не могли зрозумiти… А вони-то нi в чому не виннi – нi звiрi, нi птахи, i вмирали вони безмовно, що ще страшнiше. Колись iндiанцi в Мексицi й навiть нашi предки в дохристиянськiй Русi просили вибачення у тварин i птахiв, яких убивали для прожитку. А в стародавньому Єгиптi тварина мала право на скаргу проти людини. В одному з папiрусiв, що зберiгся в пiрамiдi, написано: “Не знайдено жодноi скарги бика проти N”. Перед вiдходом у царство мертвих египтянин читав молитву, в якiй були i такi слова: “Я не ображав жодну тварину. Я не вiднiмав у тварини нi зерна, нi трави”.

Що дав чорнобильський досвiд? Повернув вiн нас до цього мовчазного i таемничого свiту “iнших”?

– Один раз я бачила, як солдати увiйшли в село, з якого пiшли люди, i почали стрiляти…

Безпораднi крики тварин… Вони кричали рiзними своiми мовами… Про це вже написано в Новому завiтi. Ісус Христос приходить до Єрусалимського храму i бачить там тварин, приготованих до ритуальноi жертви: з перерiзаними горлянками, вони стiкали кров’ю. Ісус закричав: “…ви перетворили будинок молитви на вертеп розбiйникiв”. Вiн мiг би додати – на бойню… Для мене сотнi залишених у зонi бiомогильникiв – тi ж давнi капища. Тiльки якому з богiв? Богу науки та знання чи Богу вогню? У цьому сенсi Чорнобиль далi Освенцiма i Колими. Далi Голокосту. Вiн пропонуе скiнченнiсть. Упираеться в нiщо.

Іншими очима оглядаю свiт навколо… Повзе по землi маленька мураха, i вона тепер менi ближча. Птах у небi летить, i вiн ближчий. Мiж мною i ними вiдстань скорочуеться. Немае колишньоi прiрви. Все – життя.

Запам’яталось i таке… Розповiдав старий пасiчник (а потiм я чула про те ж саме i вiд iнших): “Вийшов уранцi в сад, чогось не вистачае, якогось знайомого звуку. Жодноi бджоли… Не чутно жодноi бджоли! Жодноi! Що? Що таке? І наступного дня вони не вилетiли. І через день… Потiм нам повiдомили, що на атомнiй – аварiя, а вона поруч. Але довго ми нiчого не знали. Бджоли знали, а ми нi. Тепер, коли що, буду на них дивитися. На iхне життя”. Ще приклад… Заговорила з рибалками бiля рiчки, вони згадали: “Ми чекали, коли нам по телевiзору пояснять… Розкажуть, як рятуватись. А черв’яки. Простi черв’яки. Вони пiшли глибоко в землю, може, на пiвметра або на метр. А нам же незрозумiло. Ми копали-копали. Жодного черв’яка не знайшли для риболовлi…”

Хто ж iз нас первiший, мiцнiший i вiчнiший на землi – ми чи вони? Нам би у них вчитись, як вижити. І як жити.

– Зiйшлися двi катастрофи: соцiальна – на наших очах розвалився Радянський Союз, пiшов пiд воду гiгантський соцiалiстичний материк, i космiчна – Чорнобиль. Два глобальнi вибухи. І перший – ближчий, зрозумiлiший. Люди стурбованi днем i побутом: на що купити, куди поiхати? У що вiрити? Пiд якi прапори знову стати? Чи треба вчитися жити для себе, своiм життям? Останне нам незнайоме, не вмiемо, тому що ще нiколи так не жили. Це переживають усi й кожне. А про Чорнобиль хотiли б забути, тому що свiдомiсть перед ним капiтулювала. Катастрофа свiдомостi. Свiт наших уявлень i цiнностей пiдiрвано. Якби ми перемогли Чорнобиль або зрозумiли до кiнця, то думали i писали б про нього бiльше. А так живемо в одному свiтi, а свiдомiсть iснуе в iншому. Реальнiсть вислизае, не вмiщаеться в людину.

– Так… За реальнiстю не вдаеться угнатися…

– Один приклад… Досi користуемося старими поняттями: “далеко-близько”, “своi-чужi”… Але що значить далеко чи близько пiсля Чорнобиля, коли вже на четверту добу чорнобильськi хмари пливли над Африкою i Китаем? Земля раптом виявилася такою маленькою, це не та земля, яка була пiд час Колумба. Нескiнченна. Тепер у нас з’явилось iнше вiдчуття простору. Живемо в збанкрутiлому просторi. Ще… Останнi сто рокiв людина стала жити довше, але все одно ii термiни незначнi та крихiтнi поряд iз життям радiонуклiдiв, якi оселилися на нашiй землi. Багато з них житимуть тисячолiттями. Нам i не заглянути в таку далечiнь! Поруч iз ними переживаеш iнше вiдчуття часу. І це все – Чорнобиль. Його слiди. Те ж дiеться з нашими вiдносинами з минулим, фантастикою, знаннями… Минуле виявилося безпорадним, зi знань уцiлiло лише знання про наше незнання. Вiдбуваеться перебудова почуттiв… Замiсть звичайних утiх лiкар каже дружинi про чоловiка, що помирае: “Пiдходити близько не можна! Цiлувати не можна! Гладити не можна! Це вже не кохана людина, а об’ект, який пiдлягае дезактивацii”. Тут i Шекспiр вiдступае. І великий Данте. Питання: пiдiйти – не пiдiйти? Цiлувати – не цiлувати? Одна з моiх героiнь (якраз вагiтна в той час) пiдходила i цiлувала. І не залишила чоловiка до самоi його смертi. За це вона поплатилася своiм здоров’ям i життям iхньоi маленькоi дитини. Ну а як було вибрати мiж любов’ю i смертю? Мiж минулим i незнайомим справжнiм? А хто вiзьме на себе смiливiсть i засудить тих дружин i матерiв, якi не сидiли бiля своiх умираючих чоловiкiв i синiв? Поруч iз радiоактивними об’ектами… В iхньому свiтi й любов змiнилась. І смерть.

Змiнилося все, окрiм нас.

– Щоб подiя стала iсторiею, потрiбно хоча б п’ятдесят рокiв. А тут доводиться йти по гарячих слiдах…

– Зона… Окремий свiт… Спочатку ii придумали фантасти, але лiтература вiдступила перед реальнiстю. Ми вже не можемо, як героi Чехова, вiрити: через сто рокiв людина буде прекрасною! Життя стане прекрасним! Це майбутне ми втратили. Через сто рокiв був сталiнський ГУЛАГ, Освенцiм… Чорнобиль…. І вересень у Нью-Йорку… Незрозумiло, як це вмiстилося в життя одного поколiння. Наприклад, у життя мого батька, якому зараз вiсiмдесят три роки? Людина вижила!?

– Найбiльше в Чорнобилi запам’ятовуеться життя “пiсля всього”: речi без людини, пейзажi без людини. Дорога в нiкуди, дроти в нiкуди. Коли-не-коли та й подумаеш, що це – минуле чи майбутне?

– Менi iнодi здавалося, що я записую майбутне…




Роздiл перший





Земля мертвих



Монолог про те, навiщо люди згадують

«У мене теж е питання. Сам я вiдповiсти на нього не можу…

Але ви взялися про це писати… Про це? А я не хотiв би, щоб про мене це знали. Що там пережив… З одного боку, е бажання вiдкритися, виговоритись, а з iншого, – вiдчуваю, як я оголююсь, а менi б цього не хотiлося.

Пам’ятаете, у Толстого? П’ер Безухов такий вражений пiсля вiйни, що йому здаеться: вiн i весь свiт змiнилися назавжди. Але минае якийсь час, i вiн зауважуе за собою, що знову так само лае кучера, так само бурчить. Навiщо тодi люди згадують? Щоб вiдновити iстину? Справедливiсть? Звiльнитись i забути? Розумiють, що вони – учасники грандiозноi подii? Або шукають у минулому захисту? І це при тому, що спогади – тендiтна рiч, ефемерна, це не точнi знання, а здогад людини про саму себе. Це ще не знання, це тiльки почуття.

Я мучився, рився в пам’ятi i згадав…

Найстрашнiше зi мною було в дитинствi… Це – вiйна…

Пам’ятаю, як ми, пацани, грали в “тата i мами”: роздягали малюкiв i клали iх одне на одного… Це були першi дiти, що народилися пiсля вiйни. Все село знало, якi слова вони вже говорять, хто почав ходити, тому що за вiйну дiтей забули. Ми чекали появи життя. “У тата i мами” – так називалася наша гра. Ми хотiли побачити появу життя… А нам самим було по вiсiм-десять рокiв…

Я бачив, як жiнка сама себе вбивала. У кущах бiля рiчки. Брала цеглину i била себе по головi. Вона була вагiтна вiд полiцая, якого все село ненавидiло. Ще дитиною я бачив, як народжуються кошенята. Допомагав матерi тягнути теля з корови, водив на злучку до кабана нашу свиню… Пам’ятаю… Пам’ятаю, як привезли вбитого батька, на ньому светр, мама сама його плела, батько, мабуть, був розстрiляний iз кулемета чи автомата, i щось криваве просто шматками вилазило з цього светра. Вiн лежав на нашому единому лiжку, бiльше покласти було нiкуди. Потiм його поховали перед будинком. І земля не пух, а важка глина. З грядок для бурякiв. Кругом iшли боi. На вулицi лежали вбитi конi й люди…

Для мене це настiльки забороненi спогади, що я не говорив про них уголос…

Тодi я сприймав смерть так само, як i народження. У мене було приблизно однакове почуття, коли з’явилося теля з корови… З’являлися кошенята. І коли жiнка в кущах убивала себе… Чомусь це здавалося менi одним i тим же, однаковим. Народження i смерть…

Я пам’ятаю з дитинства, як пахне в домi, коли рiжуть кабана… Ви тiльки зачепили мене, i я вже падаю, падаю туди. У кошмар… У жах… Лечу…

Ще пам’ятаю як нас, маленьких, жiнки брали з собою в лазню. У багатьох жiнок i в моеi матерi – випадали матки (ми це вже розумiли), вони пiдв’язували iх ганчiрками. Я це бачив… Матки виходили вiд важкоi роботи. Чоловiкiв не було, iх на фронтi, в партизанах перебили, коней не було теж, жiнки тягали плуги на собi. Переорювали своi городи, колгоспнi поля. Коли я вирiс, i в мене траплялася близькiсть iз жiнкою, я це згадував… Те, що бачив у лазнi…

Хотiв забути. Все забути… Забував… Я думав, що найстрашнiше зi мною вже сталося. Це вiйна. І я захищений, я тепер захищений. Своiм знанням, тим, що там… тодi… пережив. Але…

Я поiхав у чорнобильську зону… Багато разiв уже був там… І там зрозумiв, що я безпорадний. І я руйнуюся вiд цiеi своеi безпорадностi. Вiд того, що я не впiзнаю свiт, в якому все змiнилося. Навiть зло iнше. Минуле мене вже не захищае. Не заспокоюе… У ньому немае вiдповiдей. А ранiше вони були… (Замислюеться.)

Навiщо люди згадують? Але я поговорив iз вами, щось промовив словами… І щось зрозумiв. Я тепер не такий самотнiй. А як це в iнших?»

Петро С., психолог


Монолог про те, що можна поговорити i з живими, i з мертвими

«Вночi вовк у двiр увiйшов… У вiкно глянула – стоiть i свiтить очима. Фарами…

Я до всього звикла. Сiм рокiв живу сама, сiм рокiв, як люди поiхали. Вночi, бувае, сиджу, поки не свiтае, i думаю, думаю. І сьогоднi всю нiч на лiжку гачком сидiла, а потiм вийшла подивитись, яке сонечко. Що я вам скажу? Найсправедливiша рiч на свiтi – смерть. Нiхто ще не вiдкупився. Земля всiх приймае: i добрих, i злих, i грiшникiв. А бiльше справедливостi на цьому свiтi немае. Я тяжко i чесно все життя трудилася. Щиро жила. А менi справедливiсть не випадала. Бог десь дiлив, поки до мене черга дiйшла – у нього вже нiчого не залишилося, що менi дати. Молодий може померти, а старий – мусить… Нiхто не безсмертний – нi цар, нi купець… Спочатку я людей чекала, думала – всi повернуться. Нiхто на вiк не виiжджав, iхали на час. А тепер смертi чекаю. Померти не важко, а страшно. Церкви немае, i батюшка не приiжджав. Нiкому менi вiднести своi грiхи…

Перший раз сказали, що у нас радiацiя, так ми думали, це хвороба якась, хто захворiе – вiдразу помирае. Нi, кажуть, щось таке, що на землi лежить i в землю лiзе, а побачити не можна. Звiр, може, бачить i чуе, а людина – нi. А це неправда! Я бачила… Цей цезiй у мене на городi валявся, поки дощ його не намочив. Колiр у нього такий чорнильний… Лежить i переливаеться шматочками… Прибiгла з колгоспного поля i пiшла на свiй город. І такий шматочок синiй… А через двiстi метрiв iще один. Завбiльшки з хустинку, що у мене на головi. Крикнула я сусiдцi, iншим бабам, ми все оббiгали. Всi городи, поле навколо… Гектарiв два… Може, чотири великих шматочки знайшли. А один був червоного кольору… Наступного дня посипав дощ. Із самого ранку. І до обiду iх не стало. Приiхала мiлiцiя, а вже не було чого показати. Тiльки розповiдали… Шматочки ось такi… (Показуе руками.) Як моя хусточка. Синi та червонi.

Ми не сильно боялися цiеi радiацii… Коли б ми ii не бачили, не знали, може, i боялись, а коли подивилися, то вже не так страшно. Мiлiцiя з солдатами трафаретки поставила. У когось бiля будинку, десь на вулицi – написали: сiмдесят кюрi, шiстдесят кюрi… Столiття жили на своiй картоплi, на б?льбачцi, а тут сказали – не можна! І цибульку не дозволяють, i морквину. Кому бiда, кому смiх… Працювати на городi радили в марлевих пов’язках i гумових рукавичках. А золу з печi закопувати. Ховати. О-о-о… А тодi ще один поважний учений приiхав i виступив у клубi, що дрова треба мити… Диво! Вiдсохли б моi вуха! Наказали перепрати пiдковдри, простирадла, фiранки… Так вони ж у хатi! У шафах i скринях. А яка в хатi радiацiя? За склом? За дверима? Диво! Ти знайди ii в лiсi, в полi… Колодязi позачиняли на замок, обернули целофановою плiвкою. Вода – “брудна”… Яка вона брудна, вона така чиста-чиста! Наговорили мiшок. Ви всi помрете… Треба iхати… Евакуюватися…

Налякалися люди. Набралися страху. Деякi давай по ночах свое добро закопувати. І я свiй одяг склала… Червонi грамоти за мою чесну працю та копiйку, яка у мене була, на чорний день зберiгалася. Така печаль! Така печаль переiдала серце! Щоб я так померла, як я правду вам кажу! А тут чую, що в одному селi солдати людей евакуювали, а дiд iз бабою залишилися. Перед тим днем, як людей пiдняли, погнали автобуси, вони взяли корiвку i подалися до лiсу. Перечекали там. Як пiд час вiйни. Коли село карателi палили… Звiдки те лихо береться? (Плаче.) Немiцне наше життя. Рада не плакати, так сльози течуть.

О! Подивiться у вiкно: сорока прилетiла. Я iх не жену. Хоч, бувае, що сороки у мене яйця з сараю тягають. Все одно не жену. У нас тепер в усiх одна бiда. Нiкого не жену! Вчора заець прибiгав…

От якби щодня в хатi були люди. Тут недалеко, в iншому селi, теж баба одна живе, я говорила, щоб до мене переходила. Що допоможе, а що нi, але хоча б заговорити до когось. Покликати… Вночi все у мене болить. Ноги крутить, як мурашки бiгають, це нерв по менi ходить. Так я вiзьму що в руки… Жменьку зерна… І хруп, хруп. Нерв тодi заспокоюеться. Що я вже напрацювалася за свое життя, нагорювалася. Всього вистачило, i нiчого не хочу. Якби померла, то i вiдпочила б. Як там душа… а тiлу спокiйно буде. І дочки в мене, i сини. Всi в мiстi. А я нiкуди звiдси не хочу! Дав Бог роки, а не дав долi. Я знаю, що докучае стара людина, дiти потерплять, потерплять i скривдять. Радiсть вiд дiтей – поки вони малi. Нашi жiнки, якi поiхали в мiсто, всi плачуть. То невiстка ображае, то дочка. Повернутися хочуть. Мiй хазяiн тут… Лежить на могилках… Якби не лежав тут, то жив би в iншому мiсцi. І я з ним. (Раптом весело.) А що iхати? Тут добре! Все росте, все цвiте. Вiд мошки до звiра – все живе.

Я все вам згадаю… Летять лiтаки i летять. Щодня. Низько-низько над головами. Летять на реактор. На станцiю. Один за одним. А у нас – евакуацiя. Переселення. Штурмують хати. Люди позачиняли, поховалися. Худоба реве, дiти плачуть. Вiйна! А сонечко свiтить… Я сiла i не виходжу з хати, щоправда, на ключ не замикала. Постукали солдати: “Що, хазяйко, зiбралася?” Питаю: “Силою будете менi руки i ноги пов’язувати?” Помовчали, помовчали i пiшли. Молоденькi-молоденькi. Дiти! Баби на колiнах перед хатами повзали. Молилися. Солдати пiд руки одну, другу – i в машину. А я пригрозила, який до мене доторкнеться, силу свою покаже, той кием отримае. Лаялася! Крiпко лаялася! Не плакала. В той день я – нi сльозинки.

Сиджу в хатi. То крик. Крик! А то стало тихо… Затихло. Я в той день… У перший день я не вийшла з хати…

Розповiдали: йшла колона людей… І йшла колона худоби. Вiйна!

Мiй хазяiн полюбляв сказати, що людина стрiляе, а Бог кулi носить. Кому яка доля! Молодi, що повиiжджали, вже деякi повмирали. На новому мiсцi. А я з кийочком – ходжу. Тупаю. Нудно стане, поплачу. Село порожне… А птахи тут усякi… Лiтають… І лось iде хоч би що… (Плаче.)

Я все згадаю… Люди повиiжджали, а кiшок i собак залишили. Першi днi я ходила i розливала всiм молоко, а кожному собацi давала шматок хлiба. Вони стояли бiля своiх дворiв i чекали господарiв. Чекали людей довго. Голоднi кiшки iли огiрки… Їли помiдори… До осенi я у сусiдки косила траву перед хвiрткою. Паркан упав, паркан iй прибила. Чекала людей… Жив у сусiдки песик, звали Жучок. “Жучку, – прошу, – якщо перший людей зустрiнеш, – то крикни менi”.

Вночi сниться, що я евакуююсь… Офiцер кричить: “Хазяйко, ми скоро все будемо спалювати i закопувати. Виходь!” І везуть мене кудись, у якесь незнайоме мiсце. Незрозумiле. Це i не мiсто, i не село. І не земля…

Трапилась iсторiя… Був у мене хороший котик. Звали Васько. Взимку голоднi щури напали, немае порятунку. Пiд ковдру лiзли. Зерно в бочцi – дiрку прогризли. Так Васько врятував. Без Васька б загинула… Ми з ним поговоримо, пообiдаемо. А тодi пропав Васько… Може, голоднi собаки де напали i з’iли? Вони все бiгали голоднi, поки не повмирали, кiшки були такi голоднi, що кошенят iли, влiтку не iли, а взимку. Прости господи! А одну бабу щури загризли… У своiй хатi. Рудi щури… Правда чи нi, а подейкують. Нишпорять тут бомжi… Першi роки добра вистачало: сорочки, кофти, шуби. Бери i вези на товкучку. От вони нап’ються, пiснi спiвають. Мать-перемать. Один звалився з велосипеда i заснув на вулицi. Вранцi двi кiсточки знайшли та велосипед. Правда чи нi? Не скажу. Балакають.

Тут усе живе. Ну все-все! Ящiрка живе, жаба квакае. І черв’як повзае. І мишi е! Всi е! Особливо навеснi добре. Я люблю, коли бузок цвiте. Черемха пахне. Поки ноги мiцно тримали, сама по хлiб ходила, в один тiльки бiк п’ятнадцять кiлометрiв. Молода бiгом би проскакала. Звикла. Пiсля вiйни ми ходили за насiнням на Украiну. За тридцять, за п’ятдесят кiлометрiв. Люди по пуду носили, а я – по три. А тепер по хатi, бувае, що не перейду. Старiй бабi й улiтку на печi холодно. Мiлiцiонери iдуть сюди, перевiряють село, так менi хлiба везуть. Тiльки що вони тут перевiряють? Живу я i котик. Це вже другий котик у мене. Мiлiцiя посигналить, ми з ним зрадiемо. Бiжимо. Йому привезуть кiсточок. А мене питатимуть: “А якщо наскочать бандити?!” – “Так чим вони у мене розживуться? Що вiзьмуть? Душу? У мене тiльки душа”. Хорошi хлопчики. Смiються. Батарейки до приймача привезли, я тепер радiо слухаю. Людмилу Зикiну люблю, та щось вона рiдко зараз спiвае. Видно, постарiла, як i я. Мiй хазяiн любив сказати… Так iще говорив: закiнчено бал – i скрипки в торбу!

Розповiм я, як котика собi знайшла. Не стало мого Васька… І день чекаю, i два… І мiсяць… Ну зовсiм, було, я сама залишилася. Нi до кого i заговорити. Пiшла по селу, по чужих садках кличу: Васько, Мурка… Васько! Мурка! Попервах багато iх бiгало, а потiм десь пропали. Знищилися. Смерть же не розбирае… Всiх приймае земелька… І ходжу я, i ходжу. Два днi кликала. На третiй день – сидить пiд магазином. Ми переглянулися… Вiн радий, i я рада. Тiльки що вiн слово не скаже. “Ну, ходiм, – прошу, – ходiм додому”. Сидить… Няв… Я давай його просити: “Що ти будеш тут сам? Вовки з’iдять. Розiрвуть. Ходiм. У мене яйця е, сало”. От як пояснити? Кiт людськоi мови не розумiе, а як вiн тодi мене зрозумiв? Я йду попереду, а вiн бiжить позаду. Няв… “Вiдрiжу тобi сала”. Няв… “Будемо жити вдвох”. Няв… “Назву тебе Васьком”. Няв… І от ми з ним вже двi зими перезимували…

Вночi присниться – хтось покликав… Голос сусiдки: “Зiно!” Помовчить… І знову: “Зiно!”

Сумно менi зробиться, я поплачу…

Зайду на могилки. Мама там лежить… Донечка мала… У вiйну вiд тифу згорiла. Тiльки ми занесли ii на могилки, закопали, як вийшло з-за хмар сонечко. І свiтить-свiтить. Хоч ти повернись i вiдкопай. Хазяiн мiй там… Федя… Посиджу бiля всiх. Позiтхаю. А поговорити можна i з живими, i з мертвими. Менi нiякоi рiзницi. Я i тих, i iнших чую. Коли ти сама… І коли печаль… Сильна печаль…

Бiля самих могилок учитель Іван Прохорович Гавриленко жив, вiн до сина в Крим поiхав. За ним – Петро Іванович Мiуський. Тракторист. Стахановець, колись усi в стахановцi вибивалися. Золотi руки. З дерева мережива стругав. Будинок – на все село будинок. Лялька! Ой, мене i жалiсть брала, кров пiднялася, коли його руйнували. Закопували. Офiцер кричав: “Не сумуй, мати. Будинок на “плямi стоiть”. А сам – п’яний. Пiдходжу – це вiн плаче: “Ти, мати, йди! Іди!” Прогнав. А там далi садиба Михайла Михальова, вiн котли топив на фермi. Михайлика не стало швидко. Поiхав – i вiдразу помер. За ним – будинок зоотехнiка Степана Бихова стояв… Згорiв! Уночi злi люди пiдпалили. Мешканцi. І Степан довго не пожив. Пiд Могильовом, де дiти живуть, похований. Друга вiйна… Стiльки ми людей утратили! Ковальов Василь Макарович, Анна Коцура, Максим Никифоренко… Колись весело жили. На свята – пiснi, танцi. Гармошка. А зараз – як у в’язницi. Я, бувае, заплющу очi й ходжу по селу… Ну, яка, кажу iм, тут радiацiя, коли i метелик лiтае, i джмiль дзижчить. І мiй Васько мишей ловить. (Плаче.)

А моя ти любонько, зрозумiла ти мою печаль? Понесеш людям, а мене, може, вже й не буде. Знайдуть у земельцi… Пiд корiнням…»

Зiнаiда Євдокимiвна Коваленко, самосел


Монолог про цiле життя, написаний на дверях

«Я хочу засвiдчити…

Це було тодi, десять рокiв тому, i щодня вiдбуваеться зi мною зараз. Тепер… Це завжди зi мною.

Ми жили в мiстi Прип’ятi. У самому цьому мiстi, який знае зараз увесь свiт. Я не письменник. Але я свiдок. Ось як це було… З самого початку…

Ти живеш… Звичайна людина. Маленька. Така, як усi навколо – йдеш на роботу i приходиш iз роботи. Отримуеш середню зарплату. Раз на рiк iздиш у вiдпустку. У тебе – дружина. Дiти. Нормальна людина! І одного дня ти раптово перетворюешся на чорнобильську людину. На дивовижу! На щось таке, що всiх цiкавить i нiкому невiдоме. Ти хочеш бути як усi, а вже не можна. Ти не можеш, тобi вже не повернутися в колишнiй свiт. На тебе дивляться iншими очима. Тобi задають питання: там було страшно? Як горiла станцiя? Що ти бачив? І взагалi, чи можуть у тебе бути дiти? Дружина вiд тебе не пiшла? На перших порах ми всi перетворилися на рiдкiснi експонати. Саме слово «чорнобилець» досi – як звуковий сигнал. Усi повертають голову в твiй бiк… Звiдти!

Це були вiдчуття перших днiв. Ми втратили не мiсто, а цiле життя.

Поiхали з дому на третiй день… Реактор горiв… Запам’яталося, що хтось iз знайомих сказав: «Пахне реактором». Невимовний запах. Але про це все читали в газетах. Перетворили Чорнобиль на фабрику жахiв, а насправдi, на мультик. А його зрозумiти треба, тому що нам iз ним жити. Я розповiм лише свое…

Було так… Оголосили по радiо: кiшок брати не можна! Дочка – в сльози, вiд страху втратити свою улюблену кiшку стала заiкатися. Кiшку в чемодан! А вона в чемодан не хоче, вириваеться. Обдряпала всiх. Речi брати не можна! Я всi речi не вiзьму, я вiзьму одну рiч. Тiльки одну! Я мушу зняти дверi з квартири i вiдвезти, дверi залишити не можу. А вхiд заб’ю дошками.

Нашi дверi… Наш талiсман! Сiмейна релiквiя. На цих дверях лежав мiй батько. Не знаю, за яким звичаем, не скрiзь так, але у нас, сказала менi мама, небiжчика треба покласти на дверi вiд його дому. Вiн так лежить, поки не привезуть труну. Я сидiв бiля батька всю нiч, вiн лежав на цих дверях… Дiм був вiдчинений. Усю нiч. І на цих же дверях до самого верху щербини… Як я рiс… Вiдзначено: перший клас, другий. Сьомий. Перед армiею… А поряд – як зростав уже мiй син… Моя дочка… На цих дверях усе наше життя записано, як на стародавнiх папiрусах. Як я iх залишу?

Попросив сусiда, у нього була машина: “Допоможи!” Показав на голову: мовляв, ти, друже, не в собi. Але я iх вивiз. Дверi. Вночi. На мотоциклi. Лiсовою дорогою… Вивiз через два роки, коли нашу квартиру вже було розграбовано. Очищено. За мною гналася мiлiцiя: “Будемо стрiляти! Будемо стрiляти!” Звичайно, вони прийняли мене за мародера. Дверi з власного дому я як украв…

Вiдправив дочку з дружиною до лiкарнi. В них по тiлу розповзлися чорнi плями. То з’являться, то зникнуть. Завбiльшки з п’ятак… А нiчого не болить… Їх обстежили. Я запитав: “Скажiть, який результат?” – “Не для вас”. – “А для кого ж?”

Навколо тодi всi говорили: помремо-помремо… До двотисячного року бiлоруси зникнуть. Доньцi виповнилося шiсть рокiв. Якраз у день аварii. Вкладаю ii спати, вона менi шепоче на вухо: “Тату, я хочу жити, я ще маленька”. Я думав, вона нiчого не розумiе… А вона побачить у дитячому садку няню в бiлому халатi або в iдальнi кухаря – з нею iстерика: “Не хочу в лiкарню! Не хочу вмирати!” Бiлий колiр не переносила. Ми навiть у новому будинку бiлi фiранки помiняли.

Ви здатнi собi уявити вiдразу сiм лисих дiвчаток? Їх у палатi було сiм… Нi, годi! Я кiнчаю! Коли я розповiдаю, у мене вiдчуття… ось серце пiдказуе: ти чиниш зраду. Тому що я мушу описувати ii як чужу… Їi муки… Дружина прийшла з лiкарнi. Не витримала: “Краще б вона померла, нiж так мучитись. Або менi померти, щоб бiльше не дивитися”. Нi, досить! Я кiнчаю! Не в змозi. Нi!

Поклали ii на дверi… На дверi, на яких колись лежав мiй батько. Ще не привезли маленьку труну… Вона була маленька, як коробка з-пiд великоi ляльки. Як коробка…

Я хочу засвiдчити – моя дочка померла вiд Чорнобиля. А вiд нас хочуть, щоб ми мовчали. Наукою, мовляв, iще не доведено, немае банку даних. Треба чекати сотнi рокiв. Але мое людське життя… Воно ж менше… Я не дочекаюся. Запишiть. Хоча б ви запишiть: дочку звали Катя… Катруся… Померла в сiм рокiв…»

Микола Хомич Калугiн, батько


Монолог одного села про те, як кличуть душi неба, щоб iз ними поплакати й пообiдати

Село Бiлий Берег Наровлянського району Гомельськоi областi.



Говорять: Анна Павлiвна Артюшенко, Єва Адамiвна Артюшенко, Василь Миколайович Артюшенко, Софiя Миколаiвна Мороз, Надiя Борисiвна Нiколаенко, Олександр Федорович Нiколаенко, Михайло Мартинович Лис.



«– Гостоньки до нас… Добрi люди… Не ворожилося на зустрiч, нiякого знаку. Бувае, долоня свербить – поздоровкаешся. А сьогоднi нiяк не ворожилось. Одне соловейко всю нiч спiвав – на сонячний день. Ой! Нашi баби в момент збiжаться. Он Надя вже летить…

– І пережили все, перетерпiли…

– Ой, не хочу згадувати. Страшно. Виганяли нас, солдати виганяли. Вiйськова технiка понаiхала. Самохiдки. Один дiд старий… Уже лежав. Помирав. Куди iхати? “Я ось встану, – плакав, – i пiду на могилки. Своiми ногами”. Що нам за хати заплатили? Що? Подивiться, яка тут краса! Хто нам за цю красу заплатить? Курортна зона!

– Лiтаки, вертольоти – гул стояв. КамАЗи з причепами… Солдати. Ну, думаю, почалася вiйна. З китайцями чи американцями.

– Хазяiн прийшов iз колгоспних зборiв i каже: “Завтра нас евакуюють”. А я: “Як же картопля? Не викопали ж”. Стукае в дверi сусiд, i сiли вони з моiм випивати. Випили i давай лаяти голову: “Не поiдемо i крапка. Вiйну пережили, а тут радiацiя”. Хоч залазь у цю землю. Не поiдемо!

– Спочатку думали, що всi помремо через два-три мiсяцi. Так нас лякали. Агiтували iхати. Слава Богу – живi!

– Слава Богу! Слава Богу!

– Нiхто не знае, що на тому свiтi. Тут краще… знайомiше. Як моя мама казала: красуешся, радiеш i сваволиш.

– Пiдемо до церкви, помолимося.

– Виiжджали… Взяла землю з маминоi могилки в мiшечок. Постояла на колiнах: “Прости, що ми тебе залишаемо”. Вночi пiшла до неi й не боялася. Люди своi прiзвища писали на хатах. На колодах, на парканi. На асфальтi.

– Собак солдати вбивали. Стрiляли. Бах-бах! Пiсля цього я не можу чути, як кричить живе.

– Я тут бригадирствував. Сорок п’ять рокiв… Жалiв людей. У Москву на виставку ми свiй льон возили, колгосп посилав. Значок звiдти привiз i червону грамоту. Тут до мене з повагою: “Василь Миколайович… Наш Миколайович…” А хто я там, на новому мiсцi? Старий дiд… Тут помиратиму, жiночки менi води принесуть, в хатi натеплять. Жалiв я людей… Увечерi йдуть баби з поля i спiвають, а я знаю, що вони нiчого не отримають. Самi палички на трудоднi. А вони спiвають.

– У селi у нас люди живуть разом. Одним миром.

– Сниться менi сон, це я вже в мiстi у сина жила. Сон… Що чекаю смертi, пiджидаю. І синам наказую: “Повезете мене на нашi могилки, хоч п’ять хвилин постiйте зi мною бiля рiдноi хати”. І зверху бачу, як сини мене туди везуть…

– Нехай вона отруена, з радiацiею, але це моя батькiвщина. Нiде ми бiльше не потрiбнi. Навiть птицi свое гнiздо миле.

– Докажу… Жила у сина на сьомому поверсi, пiдiйду до вiкна, гляну вниз i хрещуся. Здаеться, що коня чую. Пiвня… І такий жаль… А то насниться свiй двiр: корову прив’язую i дою, дою… Прокидаюся… Не хочу вставати. Я ще там. Я то тут, то там.

– Удень ми жили на новому мiсцi, а вночi на батькiвщинi. Увi снi.

– Взимку ночi довгi, сидимо, бувае, i рахуемо: хто вже помер? У мiстi вiд нервовостi й розладу багато помирало, по сорок-п’ятдесят рокiв – хiба це час смертi? А ми живемо. Молимося щодня Богу, просимо одного – здоров’я.

– Як то кажуть, хто де народився, там i згодився.

– Мiй хазяiн два мiсяцi лежав… Мовчав, не вiдповiдав менi. Як образився. Ходжу по двору, повернуся: “Батьку, як ти?” Очi тiльки на голос пiдведе, а менi вже легше. Нехай би лежав, мовчав, а був у хатi. Коли людина вмирае, плакати не можна. Переб’еш iй смерть, буде довго трудитись. Я в шафi свiчку взяла i в руки йому вставила. Вiн узяв i дихае… Очi, бачу, мутнi… Не плакала… Про одне просила: “Передай там привiт нашiй донечцi й моiй любiй матусi”. Молилася, щоб нам разом… Деякi Бога i впрохають, а менi вiн смертi не дав. Живу.

– А я помирати не боюся. Нiхто два рази не живе. І лист вiдлiтае, i дерево падае.

– Бабоньки! Не плачте. У передовиках усi роки ходили. Стахановки. Сталiна пережили. Вiйну! Якби не смiялись i не тiшилися, то давно б повiсилися. Значить, розмовляють двi чорнобильськi жiнки. Одна: “Чула, у нас у всiх тепер бiлокрiв’я?” Інша: “Нiсенiтниця! Я вчора палець порiзала, кров текла червона”.

– У рiдному краю, як у раю. А на чужинi й сонце не так свiтить.

– А моя мама колись мене навчила: вiзьми iконку та переверни ii, i щоб вона так три днi повисiла. Хоч де б ти була, обов’язково додому повернешся. У мене було двi корови i двi телицi, п’ятеро свиней, гуси, кури. Собака. Руками голову обхоплю й ходжу по саду. А яблук, яблук-то скiльки! Пропало все, тьху, пропало!

– Помила хату, пiч побiлила… Треба залишити хлiб на столi й сiль, миску i три ложечки. Ложок стiльки, скiльки душ у хатi. Все, щоб повернутися…

– А гребiнцi у курей були чорнi, а не червонi – радiацiя. І сир не виходив. Мiсяць жили без сиру. Молоко не кисло, воно в порошок згорталося, бiлий порошок. Радiацiя…

– Ця радiацiя у мене на городi була. Город весь побiлiв, бiленький-бiленький, як чимось посипаний. Якимись шматочками… Я думала, може, щось iз лiсу принесло. Вiтер насипав.

– Не хотiли ми виiжджати. Ой, не хотiли! Мужики напiдпитку… пiд колеса кидалися. Начальство ходило по хатах i кожного умовляло. Наказ: “Майно не брати!”

– Худоба три днi не поена. Не годована. На забiй! Приiхав кореспондент iз газети: “Як настрiй? Як справи?” П’янi доярки ледве його не вбили.

– Голова з солдатами крутиться навколо моеi хати. Лякають: “Виходь або будемо пiдпалювати! Ану, сюди канiстру з бензином!” Забiгала – то рушник схоплю, то подушку…

– Ось ви скажiть по науцi, як дiе та радiацiя? Говорiть правду, нам усе одно скоро помирати.

– А що ви думаете, в Мiнську ii немае, раз вона невидима?

– Привiз онук собачку… Назвали Радiй, бо живемо в радiацii. І де мiй Радiй подiвся? Завжди бiля нiг… Боюся, побiжить за село, вовки з’iдять. Буду сама.

– А пiд час вiйни цiлу нiч гармати стукають-стукають. Сiчуть-сiчуть. Ми земляночки в лiсi видовбали. Бомблять i бомблять. Все спалили, сказати б, хати, а то i город, i вишеньки погорiли.

Тiльки б не було вiйни… Як я ii боюся!

– У вiрменського радiо запитують: “Чи можна iсти чорнобильськi яблука?” Вiдповiдь: “Можна, тiльки огризки треба глибоко в землю закопувати”. Друге питання: “Скiльки буде сiм помножити на сiм?” Вiдповiдь: “Так тобi будь-який чорнобилець на пальцях порахуе”. Ха-ха-ха…

– Дали нам новий будиночок. Кам’яний. Так знаете, за сiм рокiв не забили жодного цвяха. Чужина! Все чуже. Мiй хазяiн плакав i плакав. Тиждень працюе в колгоспi на тракторi, чекае недiлi, а в недiлю ляже бiля стiнки i плаче.

– Бiльше нас нiхто не обдурить, нiкуди ми зi свого мiсця не рушимо. Магазину немае, лiкарнi немае. Свiтла немае. Сидимо при гасовiй лампi та при каганцi. А нам добре! Ми вдома.

– У мiстi невiстка ходила за мною по квартирi з ганчiркою i витирала дверну ручку, стiлець… А все за моi грошi куплене, всi меблi й машина “Жигулi”. Грошi скiнчились, i мама не потрiбна.

– Грошi нашi дiти забрали. А що залишилось, iнфляцiя з’iла. Те, що нам вiддали за господарство, за хати. За яблуньки.

– У вiрменського радiо запитують: “Що таке радiоняня?” – “Це – бабуся з Чорнобиля”. Ха-ха-ха…

– Два тижнi я йшла пiшки… І корiвку свою вела… Люди не пускали в хати. У лiсi ночувала.

– Бояться нас. Заразнi, кажуть. За що Бог покарав? Розсердився? Живемо не по-людськи, не за божими законами. Караемо одне одного. За це.

– Моi внуки влiтку приiжджали… Першi роки не iхали, теж боялись. А тепер вiдвiдують, продукти вже беруть, усе пакують, що даси. “Бабусю, – питали, – а читала ти книгу про Робiнзона?” Жив один – так, як i ми. Без людей. Я з собою пiв мiшка сiрникiв привезла. Сокиру й лопату. А тепер у мене сало, яйця, молоко – все свое. Одне що – цукор не посiеш. Землi тут скiльки хочеш! Хоч сто гектарiв заорюй. А влади нiякоi. Тут людинi нiхто не заважае. Начальства немае. Ми – вiльнi.

– З нами i коти повернулись. І собаки. Поверталися разом. Солдати нас не пускали. Омонiвцi. Так ми вночi… Лiсовими стежками. Партизанськими.

– Нiчого вiд держави нам не треба. Все самi виробляемо. Не чiпайте тiльки нас! Нi магазину не треба, нi автобуса. За хлiбом i сiллю ходимо пiшки за двадцять кiлометрiв. Ми – самi собi.

– Табором повернулися. Три сiм’i… А тут усе розграбовано: пiч розбили, вiкна, дверi зняли. Пiдлогу. Лампочки, вимикачi, розетки – все викрутили. Нiчого живого. Ось цими руками все заново, ось цими руками. Аякже!

– Дикi гуси кричать – весна настала. Сiяти пора. А ми в порожнiх хатах… Одне – дахи цiлi…

– Мiлiцiя кричала. Приiдуть на машинах, а ми – в лiс. Як вiд нiмцiв. Один раз напали на нас iз прокурором, так вiн погрожував, що судитимуть. Я кажу: “Нехай менi дадуть рiк тюрми, я вiдбуду i сюди повернусь”. Їхня справа покричати, а наша – помовчати. Я орден маю – як передовий комбайнер, а вiн менi погрожуе: по десятiй статтi пiдеш… Наче я злочинець.

– Щодня менi моя хата снилась. Я поверталася: то копаю город, то лiжко прибираю… І завжди щось знайду: то туфлю, то курчат… На добро все, на радiсть. На повернення.

– Вночi Бога просимо, а вдень мiлiцiонерiв. Запитайте ви у мене: “Що ти плачеш?” А не знаю, чого я плачу. Я рада, що я в своему дворi живу.

– І пережили все, перетерпiли…

– Я вам анекдот розповiм… Указ уряду про пiльги чорнобильцям… Тому, хто проживае за двадцять кiлометрiв од станцii, до прiзвища додаеться приставка “фон”. Тi, хто за десять кiлометрiв, вони вже – Ваша свiтлiсть. А тi, хто бiля станцii вижили, – Ваша ясновельможнiсть. Ну, от i живемо, Ваша свiтлосте… Ха-ха…

– Добилась я до лiкаря: “Миленький, нiжки не ходять. Суглобчики болять”. – “Корiвку треба здати, бабо. Молоко отруене”. – “Ой, нi, – плачу, – нiжки болять, колiна болять, а корiвку не вiддам. Моя годувальниця”.

– У мене семеро дiтей. Усi в мiстах живуть. Я тут сама. Засумую, сяду пiд iхнiми фотографiями. Поговорю. Всюди сама. Будинок сама пофарбувала, шiсть банок фарби вклала. Так ось i живу. Виростила чотири сини i три дочки. А чоловiк рано помер. Сама.

– Я з вовком зустрiчавсь ось так: вiн стоiть, i я стою. Подивились один на одного, i вiн убiк вiдскочив. Помчав. Так у мене шапка пiднялася вiд страху.

– Будь-який звiр боiться людини. Ти звiра не чiпай, i вiн тебе обмине. Ранiше ходиш по лiсi, почуеш голос, бiжиш до людей, а зараз людина вiд людини ховаеться. Не дай Бог зустрiти в лiсi людину!

– Все, що в Бiблii написано, все виконуеться. Там i про наш колгосп написано… І про Горбачова… Що буде великий начальник iз клеймом на лобi i велика держава розсиплеться. А потiм настане Божий суд. Хто в мiстах живе, всi загинуть, а в селi одна людина залишиться. Людина буде рада людському слiду! Не людинi, а лише слiду ii…

– А свiтло у нас – лампа. Гасова. А-а… Баби вже доповiли вам. Уб’емо кабана, так у льох несемо або у землю закопуемо. В землi м’ясо три днi лежить. Самогонка у нас зi свого жита. З варення.

– У мене два мiшки солi. Не пропадемо без держави! Дров повно – навколо лiс. Хата тепла. Лампа горить. Добре! Козу тримаю, козлика, трое свиней, чотирнадцять курей. Землi – вдосталь, трави – вдосталь. Вода е в колодязi. Воля! Нам добре! У нас тут не колгосп, а комуна. Комунiзм! Ще одного коника купимо. І тодi нiхто нам бiльше не потрiбен. Одного коника…

– Ми не додому повернулись, як один кореспондент тут був i дивувавсь, а на сто рокiв назад. Серпом жнемо, косою косимо. Молотимо цiпами зерно просто на асфальтi. Хазяiн кошики плете. А я взимку вишиваю. Тчу.

– У вiйну в нашому роду загинуло сiмнадцять душ. Двох моiх братiв убили. Мама плаче i плаче. А ходила бабуся по селах, жебрала. “Сумуеш? – каже мамi. – Не сумуй. Хто вiддав життя за iнших, той святий чоловiк”. І я все за Батькiвщину можу… Тiльки вбивати не можу… Я – вчителька, я вчила: любiть людину. Завжди перемагае добро. Дiти, вони маленькi, душею чистi.

– Чорнобиль… Над вiйнами вiйна. Немае людинi нiде порятунку. Нi на землi, нi у водi, нi на небi.

– Радiо вiдразу вiдключили. Нiяких новин не знаемо, зате нам спокiйно жити. Не засмучуемося. Приiжджають люди, переказують: усюди вiйна. І нiби соцiалiзм скiнчився, живемо при капiталiзмi. Цар повернеться. Правда!?

– То кабан iз лiсу в сад зайде, то лосеня… Люди рiдко. Самi мiлiцiонери…

– А ви i в мою хату зайдiть.

– І в мою. Так давно у мене в хатi гостi не сидiли.

– І хрещусь, i молюсь… Господи! Два рази мiлiцiя менi грубку рубала. На тракторi мене вивозили. А я – назад! Пустили б людей – вони всi на колiнах додому б поповзли. Рознесли по свiту наше горе. Тiльки мертвим дозволяють повернутись. Їх привозять. А живi – вночi. Лiсом…

– На Проводи всi сюди рвуться. До одного. Кожне хоче свого пом’янути. Мiлiцiя за списками пропускае, а дiтям до вiсiмнадцяти рокiв не можна. Приiдуть i такi радi бiля своеi хати постояти… У своему саду бiля яблунi… Спочатку на могилках плачуть, потiм розходяться по своiх дворах. І там теж плачуть i моляться. Ставлять свiчки. Висять на своiх парканах, як на огорожах бiля могилок. Бувае, що i вiночок покладуть бiля будинку. Повiсять бiлий рушник на хвiртцi… Батюшка молитву читае: “Брати i сестри! Будьте терплячими!”

– На кладовище беруть i яйця, i булки… Багато хто млинцi замiсть хлiба. У кого що е… Кожне сiдае бiля своеi рiднi. Звуть: “Сестро, прийшла тебе провiдати. Іди до нас обiдати”. Або: “Мамочко ти наша… Татку ти наш… Татулю…” Кличуть душi з неба… У кого в цей рiк померли, тi плачуть, а у кого ранiше, тi не плачуть. Поговорять, згадають. Усi моляться. Хто не вмiе, теж молиться.

– А вночi за мертвими плакати не можна. Сонце зайде – i вже не можна. Пом’яни, Боже, душi iхнi. І царство iм небесне!

– Хто не скаче, той плаче… Ось хохлушка продае на базарi великi червонi яблука. Зазивае: “Купуйте яблучка! Яблучка чорнобильськi!” Хтось iй радить: “Не признавайся, тiтко, що вони чорнобильськi. Нiхто не купить”. – “Не скажiть! Беруть! Кому треба для тещi, кому для начальника!”

– Тут один iз в’язницi повернувся. За амнiстiею. У сусiдньому селi жив. Мати померла, будинок закопали. Прибився до нас. “Тiтко, дайте шматок хлiба i сала. Я вам дров наколю”. Старцюе.

– Бардак у краiнi – i сюди тiкають люди. Вiд людей тiкають. Вiд закону. І живуть самi. Чужi люди… Суворi, немае привiту в очах. Нап’ються – пiдпалять. Уночi спимо, а пiд лiжком – вила, сокири. На кухнi бiля дверей – молоток.

– Навеснi скажена лисиця бiгала, коли вона скажена, то лагiдна-лагiдна. Не може дивитися на воду. Постав у дворi вiдро води – i не бiйся! Пiде.

– Приiжджають… Фiльми про нас знiмають, а ми iх нiколи не побачимо. У нас немае нi телевiзорiв, нi електрики. Одне – в вiкно дивитися. Ну i молитися, звичайно. То були комунiсти замiсть Бога, а тепер залишився сам Бог.

– Ми – люди заслуженi. Я – партизан, рiк був у партизанах. А коли нашi нiмцiв вiдбили, на фронт потрапив. На рейхстазi свое прiзвище написав: Артюшенко. Зняв шинельку, комунiзм будував. А де той комунiзм?

– У нас тут комунiзм. Живемо – брати i сестри.

– Коли вiйна почалася, не було в той рiк нi грибiв, нi ягiд. Повiрите? Сама земля бiду чула… Сорок перший рiк… Ой, згадую! Я вiйну не забула. Пролетiла чутка, що пригнали наших полонених, хто впiзнае свого, може забрати. Пiднялися, побiгли нашi баби! Увечерi хто свого, а хто чужого привiв. Але знайшовся такий гад… Жив як усi, одружений, двое дiтей. Заявив у комендатуру, що ми украiнцiв узяли. Васько, Сашко… Наступного дня нiмцi на мотоциклах приiжджають… Просимо, на колiна падаемо… А вони вивели iх за село i поклали з автоматiв. Дев’ятьох. Вони ж молодi-молодi, гарнi! Васько, Сашко…

Тiльки б не було вiйни. Як я ii боюся!

– Начальство приiде, покричить-покричить, а ми глухi й нiмi. І пережили все, перетерпiли…

– А я про свое… Про свое думаю i думаю… На могилках… Хто голосить гучно, а хто тихо. Іншi, бувае, прикажуть: “Розкрийся, жовтий пiсочку. Розкрийся, темна нiчко”. З лiсу дочекаешся, а з пiску нiколи. Буду звертатися ласкаво: “Іване… Іване, як менi жити?” А вiн нiчого не вiдповiсть менi, нi хорошого, нi поганого.

– А я… Я нiкого не боюся: нi небiжчикiв, нi звiрiв, нiкого. Син приiде з мiста i лаеться: “Що сидиш сама? А як хто задушить?” А що вiн вiзьме у мене? Самi подушки… У простiй хатi все убрання – подушки. Як буде бандит лiзти, вiн же голову всуне у вiкно, а я ii топiрцем геть. По-нашому, сякеркаю… Може, i немае Бога, може, iнший хто, але там, високо, хтось е… І я живу.

– Узимку дiд повiсив у дворi розчинене теля. Й iноземцiв якраз привезли: “Дiдусю, що ти робиш?” – “Радiацiю виганяю”.

– Було ж… Люди розповiдали… Поховав чоловiк дружину, а хлопчик маленький у нього залишився. Чоловiк самотнiй… Запив з горя… Знiме з дитяти все мокре i пiд подушку. А дружина – чи то вона сама, чи то тiльки душа ii – з’явиться вночi, помие, посушить i складе в одному мiсцi. Раз вiн ii побачив… Покликав – вона вiдразу як розтанула. Повiтрям зробилася. Тодi сусiди йому порадили: як тiнь промайне – дверi на ключ, то, може, скоро не втече. А вона i зовсiм не прийшла. Що там таке було? Хто там такий приходив?

Не вiрите? А то вiдповiсте, звiдки казки взялися? Це ж, може, колись правда була? Ось ви грамотнi…

– Чому той Чорнобиль зiрвався? Однi балакають – ученi виннi. Хапають Бога за бороду, а вiн смiеться. А нам тут терпи!

Добре ми нiколи не жили. Спокiйно. Перед самою вiйною людей забирали. Хапали… У нас трьох чоловiкiв… Приiхали на чорних машинах i з поля забрали, i досi вони не повернулися. Завжди ми боялися.

– Я плакати не люблю… Я люблю анекдот новий послухати… У чорнобильськiй зонi виростили тютюн. На фабрицi з цього тютюну виготовили сигарети. На кожнiй пачцi написано: “МОЗ воста-а-нне попереджае – курiння небезпечне для здоров’я”. Ха-ха-ха… А нашi дiди курять…

– Одне, що у мене е, – корiвка. Я пiшла б i вiддала, тiльки б не було вiйни. Як я ii боюся!

– І зозуля куе, сороки стрекочуть. Козулi бiгають. А чи будуть вони далi водитися, нiхто не скаже. Вранцi глянула в сад – кабани порили. Дикi. Людей можна переселити, а лося i кабана нi. І вода кордонiв не дотримуеться, йде собi по землi, пiд землею…

Дiм не може без людини. І звiровi людина потрiбна. Всi шукають людину. Лелека прилетiв.

Жучок вилiз. Усьому рада.

– Болить, жiночки… Ой, як менi болить! Треба тихо… Труну несуть тихо… Обережно. Не стукнути об дверi або лiжко, нi до чого не доторкнутися й не вдарити. А то бiда – чекай другого небiжчика. Пом’яни, Боже, душечки iхнi. І царство iм небесне! А де ховають, там i голосять. Тут у нас все – могилки. Кругом могилки… Самоскиди гудуть. Бульдозери. Хати падають… Копачi працюють i працюють… Закопали школу, сiльраду, лазню… Цей самий свiт, та люди вже не тi. Одне не знаю, чи е у людини душа? Яка вона? І де вони всi на тому свiтi вмiщуються?

Два днi дiд помирав, за грубкою причаюсь i пильную: як вона з нього вилiтатиме? Пiшла корову доiти… Вскочила в хату. Кличу. Лежить iз розплющеними очима… Душа полетiла… Чи нiчого не було? Як же тодi побачимося?

– Каже батюшка, що ми – безсмертнi. Молимося. Господи, дай нам сили перенести стомлення нашого життя…»


Монолог про те, що знайдеться дощовий черв’як i курка радiе. А те, що в чавунц? кипить, теж не вiчне

«Перший страх…

Перший страх iз неба впав. Водою плив. А деякi люди, i багато хто, були спокiйнi, як камiння. Хрестом побожуся! Чоловiки, якi старшi, вип’ють: “Ми до Берлiна дiйшли i перемогли”. Скажуть, як приклеются до стiни. Переможцi! З медалями.

Перший страх був… Уранцi в саду i на городi ми знаходили задушених кротiв. Хто iх душив? Зазвичай вони на свiтло не вилазять з-пiд землi. Щось iх гнало. Хрестом побожуся!

Син дзвонить iз Гомеля:

– А хрущi лiтають?

– Хрущiв немае, навiть личинок нiде не видно. Поховалися.

– А дощовi черв’яки е?

– Знайдеться дощовий черв’як – курка радiе. І iх немае.

– Перша прикмета: де хрущiв i черв’якiв немае – там сильна радiацiя.

– Що таке радiацiя?

– Мамо, це смерть така. Вмовляйте тата iхати. У нас перебуде.

– Так ми ж город не посадили…

Були б усi розумнi, так хто б залишився в дурнях? Горить, ну горить. Пожежа – тимчасове явище, нiхто на тi часи не боявсь. Атома не знали. Хрестом побожуся! А жили пiд боком у атомноi станцii, безпосередньо – тридцять кiлометрiв, а якщо по шосейцi – сорок.

Задоволенi були дуже. Купив квиток i поiхав. Постачання у них московське – ковбаса дешева, завжди м’ясо в магазинах. На вибiр. Хороший був час!

А тепер тiльки страх… мелють, що жаби i мошки залишаться, а люди нi. Життя залишиться без людей. Мелють казку з приказкою. Дурень, хто iх любить! Але не бувае байки без правди… Стара це вже пiсня…

Радiо ввiмкну. Лякають i лякають нас радiацiею. А нам при радiацii стало краще жити. Хрестом побожуся! Ти подивись: завезли апельсини, три сорти ковбаси, будь ласка! В селi! Моi онуки пiвсвiту об’iхали. Менша дiвчинка повернулася з Францii, це ж колись Наполеон звiдти наступав… “Бабусю, я бачила ананас!” Другого онука… Братика ii в Берлiн на лiкування брали… Це туди, звiдки на нас Гiтлер пер… На танках… Новий свiт тепер… Все по-iншому… Радiацiя ця винна чи хто? А яка вона? Може, в кiно де показували? Ви бачили? Бiла, чи яка вона? Якого кольору? Однi кажуть, що без кольору i запаху, а iншi – що вона чорна. Як земля! А якщо без кольору, то як Бог. Бог усюди, а нiхто не бачить. Лякають! А яблука в саду висять, i лист на деревах, картопля в полi… Я думаю, що нiякого Чорнобиля немае, придумали. Обдурили людей. Сестра моя зi своiм чоловiком поiхали. Недалеко тут, за двадцять кiлометрiв. Два мiсяцi там пожили, бiжить до них сусiдка: “Вiд вашоi корови радiацiя перелiзла до моеi. Корова падае”. – “А як вона перелiзе?” – “Вона по повiтрю лiтае, як пил. Летюча”. Казки! Казки з приказкою… А це бувальщина… У дiда мого бджоли, стояло п’ять вуликiв. Так вони три днi не вилiтали, жодна. Сидiли у вуликах. Перечiкували. Дiд по двору носиться: що за напасть така? Що за холера? Щось у природi сталось. А iхня система, як потiм пояснив нам сусiд-учитель, вища за нашу, розумнiша, бо вони вiдразу почули. Радiо, газети ще мовчали, а бджоли вже знали. На четвертий день тiльки вилетiли. Оси… Були у нас оси, осине гнiздо над ганком, нiхто не чiпав, i тут iх зранку не стало, нi живих, нi мертвих. Повернулися через шiсть рокiв. Радiацiя… Вона i людей лякае, i звiрiв… І птахiв… І навiть дереву страшно, тiльки що воно нiме. Не скаже. А колорадськi жуки повзають, як i повзали, iдять нашу бульбачку, зжирають до листочка, вони звичнi до отрути. Ось як i ми.

Але як подумаю – в кожнiй хатi хтось помер… Інша вулиця, на тому березi рiчки… Там усi жiнки тепер без мужикiв, немае чоловiкiв, чоловiки повмирали. На нашiй вулицi мiй дiд живе, i там iще один. Чоловiкiв Бог забирае ранiше. З якоi причини? Нiхто нам не перекладе, нiхто не знае цього секрету. А подумати: залишся самi чоловiки, без баб – теж не гаразд. П’ють, мила моя, п’ють. Вiд туги п’ють. Кому вмирати охота? Коли людина вмирае – така туга! Втiшитися не можна. Нiхто не може, i нiчим його втiшити. П’ють i розмовляють… Мiркують… Випити, смiятись i бац! – немае. Всi мрiють про легку смерть. Як же ii заслужити? Душа – едина жива iстота. Моя ти мила… А жiнки нашi всi порожнi, жiноче у них вирiзано, вважай, у кожноi третьоi. І у молодоi, й у староi… Не всi встигли народити… Як подумаю… Минуло, як не було…

А що я додам? Треба жити. Бiльше нiчого…

А то ще… Ранiше ми самi били масло, сметану, ставили сир. Варили молочну затiрку. Чи iдять таке в мiстi? Заливаеш борошно водою i розмiшуеш, виходять рванi шматочки тiста, тодi ти iх у каструлю з киплячою водою. Повариш i забiлюеш молоком. Наша мама показувала i вчила: “І ви, дiти, навчiться так. А я навчилася вiд своеi мами”. Пили ми березовий i кленовий сiк – березовик i кленовiк. Квасолю в стручках парили в чавунах у великiй печi. Варили кисiль iз журавлини… А пiд час вiйни кропиву збирали, лободу та iншi трави. З голоду пухли, але не помирали. Ягоди в лiсi, гриби… А зараз таке життя, що все це порушилося. Думалося нам, що це непорушне, завжди було i буде так. І те, що в чавунцi кипить, вiчне. Нiколи б я не повiрила, що воно змiниться. Але воно ж так… Молоко – не можна, бобовi – не можна. Гриби, ягоди забороняють. М’ясо наказують вимочувати три години. І з картоплi двiчi воду зливати, коли вариш. Але з Богом битися не будеш… Треба жити…

Лякають, що i воду нашу не можна пити. Але як ти без води? В кожнiй людинi вода е. Нiкого немае без води. Воду i в каменi знайдеш. Ну, це ж вода, може, вона вiчна? Все життя з неi… У кого спитаеш? Нiхто не скаже. А Богу моляться, у нього не питають. То треба жити…

Он i жито зiйшло. Гарне жито».

Анна Петрiвна Бадаева, самосел


Монолог про пiсню без слiв

«Я вам в нiжки поклонюся… Попрошу…

Знайдiть нам Анну Сушко. Вона жила в нашому селi. У селi Кожушках. Звуть – Анна Сушко… Я вам назву всi прикмети, а ви надрукуйте. У неi горб, з дитинства нiма. Жила сама. Шiстдесят рокiв… Пiд час переселення ii забрали на машинi “швидкоi допомоги” й вивезли в невiдомому напрямку. Грамоти вона не вчилася, тому нiякого листа ми вiд неi не отримали. Самотнiх i хворих вивозили до притулкiв. Ховали. Нiхто не знае адреси. Надрукуйте…

Жалiли ми ii всiм селом. Виходжували, як мале дитя. Хто дров наколе, хто молока принесе. Хто посидить увечерi в хатi… Пiч розтопить… Два роки, як ми, потинявшись по чужих кутках, повернулися в рiднi хати. І iй передайте, що хата ii цiла. Дах е, вiкна. Що побите i пограбоване, разом вiдновимо. Дайте нам тiльки адресу, де вона живе i страждае, поiдемо i заберемо. Привеземо назад. Щоб вона не вмерла вiд туги. Я вам у нiжки поклонюся. Безневинна душа мучиться в чужому свiтi…

Є ще одна прикмета… Я забула… Коли у неi щось болить, вона тягне пiсню. Без слiв. Один голос. А розмовляти вона не може… Коли болить, тягне голосом: а-а-а… Жалiеться…

А… а… а…»

Марiя Вовчок, сусiдка


Три монологи про стародавнiй страх i про те, чому один чоловiк мовчав, коли говорили жiнки

Сiм’я К-вих. Мати i дочка. І чоловiк, який не сказав нi слова (чоловiк дочки).



Дочка:



«– Я попервах день i нiч плакала. Хотiлося плакати i говорити… Ми з Таджикистану, з Душанбе. Там вiйна…

Менi про це не можна… Я дитинку чекаю, я – вагiтна. Але я вам розповiм… Заходять удень в автобус iз перевiркою паспортiв. Звичайнi люди, тiльки з автоматами. Подивляться документи i виштовхують з автобуса чоловiкiв. І тут же, бiля дверей… стрiляють. Навiть не вiдводять убiк. Я нiколи б сама не повiрила. А я це бачила. Бачила, як вивели двох чоловiкiв, один зовсiм молодий, красивий, вiн iм щось кричав. По-таджицькому, по-росiйськи… Кричав, що у нього дружина недавно народила, що трое маленьких дiтей удома. А вони тiльки смiялися, теж молодi, зовсiм молодi. Звичайнi люди, тiльки з автоматами. Вiн упав… Вiн iм кросiвки цiлував… Усi мовчали, весь автобус. Тiльки вiд’iхали: та-та-та… Боялась озирнутися… (Плаче.)

Менi про це не можна… Я дитинку чекаю. Але я вам розповiм… Про одне прошу: Не називайте мое прiзвище, а iм’я – Свiтлана. У нас там родичi залишились. Їх уб’ють… Я ранiше думала, що у нас нiколи вже вiйни не буде. Велика краiна, улюблена. Найсильнiша! Ранiше нам казали, в радянськiй краiнi, що ми бiдно живемо, скромно, тому що пройшла велика вiйна, народ постраждав, зате тепер у нас могутня армiя, нас нiхто не чiпатиме. Не переможе! А ми почали стрiляти одне в одного… Зараз не така вiйна, як ранiше. Ту вiйну наш дiд згадував, вiн до Нiмеччини дiйшов. До Берлiна. Зараз сусiд стрiляе в сусiда, хлопчики разом у школi вчились, i вони вбивають один одного, гвалтують дiвчаток, iз якими в школi поруч сидiли. Всi збожеволiли…

Нашi чоловiки мовчать. Чоловiки мовчать, вони вам нiчого не скажуть. Їм кричали вслiд, що вони, як жiнки – тiкають. Боягузи! Батькiвщину зраджують. А де iхня вина? Хiба це вина, що не можеш стрiляти? Не хочеш. У мене чоловiк – таджик, йому треба було йти на вiйну i вбивати. А вiн: “Поiдемо-поiдемо. Я не хочу на вiйну. Менi не потрiбен автомат”. Вiн полюбляе теслювати, доглядати за кiньми. Вiн не хоче стрiляти. У нього душа така… Полювання теж не любить. Там його земля, розмовляють його мовою, а вiн поiхав. Тому що не хоче вбивати iншого таджика, такого, як i вiн сам. Незнайому йому людину, людину, яка його нiчим не образила… Там вiн навiть телевiзор не слухав. Затуляв вуха… Але йому тут самотньо, там рiднi брати воюють, одного вже вбили. Там його мати живе. Сестри. Їхали ми сюди в душанбинському поiздi, шибок немае, холоднеча, не топлять, стрiляти не стрiляли, але по дорозi у вiкна камiння кидали, шибки били: “Росiяни, забирайтеся! Окупанти! Досить нас грабувати!” А вiн же таджик, i вiн це все чув. І дiти нашi чули. Дiвчинка в нас навчалася в першому класi, вона була закохана в хлопчика. Таджика. Приходить зi школи: “Мамо, а хто я – таджичка чи росiянка?” Їй не пояснити…

Менi про це не можна… Але я вам розповiм… У них памiрськi таджики воюють iз кулябськими таджиками. Вони – всi таджики, у них один Коран, одна вiра, але кулябцi вбивають памiрцiв, а памiрцi вбивають кулябцiв. Спочатку вони на площi збиралися, кричали, молились. Я хотiла зрозумiти, я теж туди пiшла. Запитала у людей похилого вiку: “Проти кого ви виступаете?” Вони вiдповiли: “Проти парламенту. Нам сказали, що це дуже погана людина – Парламент”. Потiм площа спорожнiла, i почали стрiляти. Якось одразу стала iнша краiна, незнайома. Схiд! А до цього нам здавалося, що живемо на своiй землi. За радянськими законами. Там стiльки росiйських могил залишилось, а на них нiкому плакати… Худобу пасуть на росiйських кладовищах… Кiз… Росiяни похилого вiку по смiтниках бродять, пiдбирають…

Працювала я в пологовому будинку, медсестрою. Нiчне чергування. Жiнка народжуе, важко народжуе, кричить… Вбiгае санiтарка… В нестерильних рукавичках, у нестерильному халатi… Що сталося? Що! Щоб у такому виглядi в пологову залу?! “Дiвчатка, бандити!” А вони в чорних масках, зi зброею. І вiдразу до нас: “Дай наркотики! Дай спирт!” – “Немае наркотикiв, немае спирту!” Лiкаря до стiнки – давай! І тут жiнка, яка народжувала, з полегшенням закричала. Радiсно. І дитинка заплакала, вона тiльки-тiльки з’явивсь… Я над нею нахилилась, я навiть не запам’ятала, хто це був: хлопчик чи дiвчинка? У неi ще нi iменi, нiчого. І цi бандити до нас: хто вона – кулябка чи памiрка? Не хлопчик чи дiвчинка, а кулябка чи памiрка? Ми – мовчимо… А цi кричать: “Хто вона?!” Ми – мовчимо. Тодi вони хапають це дитинча, воно, може, хвилин п’ять-десять усього i побуло на цьому свiтi, i викидають у вiкно… Я медсестра, я не раз бачила, як помирають дiти. А тут… Ледве серце не вилетiло з грудей… Менi це не можна згадувати… (Знову починае плакати.) Пiсля цього випадку… У мене екзема на руках висипала. Вени набрякли. І така байдужiсть до всього, не хотiлося вставати з лiжка. Пiдiйду до лiкарнi й назад повертаю. А я вже сама дитинку чекала… Як жити? Як там народжувати? Приiхали сюди… До Бiлорусi… Наровля – тихе мiстечко, маленьке. І бiльше не питайте… Не чiпайте мене… (Замовкае.) Зачекайте… Хочу, щоб ви знали… Я Бога не боюсь. Я людини боюсь… Попервах ми тут питали: “Де у вас радiацiя?” – “Де стоiте, там радiацiя”. Так це ж уся земля?! (Витирае сльози.) Люди виiхали. Їм страшно.

А менi тут не так страшно, як там. Ми залишилися без батькiвщини, ми – нiчиi. Нiмцi всi поiхали до Нiмеччини, татари, коли iм дозволили, – в Крим, а росiяни нiкому не потрiбнi. На що сподiватися? Чого чекати? Росiя нiколи не рятувала своiх людей, тому що велика, нескiнченна. Чесно кажучи, я i не вiдчуваю, що моя батькiвщина – Росiя, ми виховувалися по-iншому: наша Батькiвщина – Радянський Союз. Ось i не знаеш тепер, як душу врятувати? Нiхто не клацае тут затвором – вже добре. Нам тут будинок дали, чоловiковi – роботу. Написала листа своiм знайомим, вони вчора теж приiхали. Назовсiм. Приiхали ввечерi й боялися вийти з будiвлi вокзалу, дiтей не пускали, сидiли на своiх валiзах. Чекали ранку. А потiм бачать: люди ходять по вулицях, смiються, курять… Їм показали нашу вулицю, провели до самого нашого будинку. Вони не могли прийти до тями, бо ми там вiдвикли вiд нормального життя, вiд мирного. До того, що ввечерi можна ходити по вулицях. Можна смiятись… А вранцi вони сходили в гастроном, побачили масло, вершки, i там же, в магазинi – це все вони самi нам розповiдали – купили п’ять пляшок вершкiв i тут же iх випили. На них дивились, як на божевiльних. А вони нi вершкiв, нi масла два роки не бачили. Там хлiба не купиш. Там – вiйна… Це не можна пояснити людинi, яка вiйни не знае… Тiльки з кiно…

У мене там душа була мертва… Кого б я там народила з мертвою душею?

Тут людей мало… Будинки порожнi… Живемо пiд лiсом… Я боюся, коли багато людей. Як на вокзалi… Пiд час вiйни… (Заплакала ридма i замовкла.)»



Мати:

«– Тiльки про вiйну… Тiльки про вiйну можу говорити… Чому сюди приiхали? На чорнобильську землю? Тому що звiдси нас вже не виженуть. Із цiеi землi. Вона вже нiчийна, Бог ii забрав. Люди ii залишили.

У Душанбе працювала я заступником начальника вокзалу, i був iще один заступник, таджик. Нашi дiти разом росли, вчилися, ми сидiли за одним святковим столом: Новий рiк, Першотравень… День Перемоги… Разом пили вино, плов iли. Вiн до мене звертався: “Сестро. Сестричко. Моя росiйська сестро”. І ось вiн приходить, а ми сидiли в одному кабiнетi, зупиняеться перед моiм столом i кричить:

– Коли ти, нарештi, в свою Росiю ушиешся? Це – наша земля!

У ту хвилину я думала, що мiй розум не витримае. Пiдскочила до нього:

– Куртка на тобi звiдки?

– Ленiнградська, – вiдповiв вiд несподiванки.

– Знiмай росiйську куртку, гад! – здираю з нього куртку. – Звiдки шапка? Хвалився, що з Сибiру надiслали! Знiмай шапку, гад! Сорочку давай! Штани! Їх на московськiй фабрицi шили! Вони теж росiйськi!

До трусiв би роздягла. Здоровенний чолов’яга, я йому по плече, а тут – звiдки сила взялася – все б iз нього здерла. Навколо вже люди зiбралися. Вiн волае:

– Іди вiд мене, скажена!

– Нi, вiддавай усе мое, росiйське! Я все свое заберу! – Я ледве не збожеволiла. – Шкарпетки знiмай! Туфлi!!

Працювали ми вдень i вночi… Потяги йдуть переповненi – тiкають люди… Багато росiйських людей рушило з мiсця… Тисячi! Десятки тисяч! Сотнi! Ще одна Росiя. Вiдправила я о другiй годинi ночi московський поiзд, залишилися в залi дiти з мiста Кургана-Тюбе, не встигли на московський. Я iх зачинила, сховала. Пiдходять до мене двое. З автоматами.

– Ой, хлопцi, що ви тут робите? – А у самоi серце затремтiло.

– Сама винна, у тебе всi дверi навстiж.

– Я поiзд вiдправляла. Не встигла зачинити.

– Що там за дiти?

– Це нашi, душанбинськi.

– А може, вони з Кургана? Кулябськi?

– Нi-нi. Нашi.

Пiшли. А якби вiдчинили залу? Вони б усiх… І менi заодно – кулю в лоб! Там одна влада – людина з рушницею. Посадила я дiтей уранцi на Астрахань, наказала, щоб iх везли як кавуни, дверi не вiдчиняли. (Спочатку мовчить. Потiм довго плаче.) Хiба е що-небудь страшнiше за людину? (Знову замовкае.)

Вже, коли тут iшла по вулицi, через хвилину оглядалася, менi здавалося, що хтось за спиною напоготовi… Чекае. Дня там не минало, щоб я про смерть не думала… Завжди з дому в усьому чистому виходила – в свiжовипранiй блузцi, спiдницi, в чистiй бiлизнi. А раптом уб’ють! Зараз по лiсi ходжу сама i нiкого не боюся. Людей в лiсi немае, жодноi людини. Іду, згадую: чи то було все це зi мною, чи то нi? Інший раз мисливцiв зустрiнеш: iз рушницею, собакою i дозиметром. Це теж люди з рушницею, але не такi, вони за людиною не ганяються. Стрiлянину почую – знаю, що по воронах стрiляють або зайця женуть. (Мовчить.) Тому менi тут не страшно… Я не можу боятися землi, води… Я людини боюся… Там вона за сто доларiв на базарi купуе автомат…

Я згадую хлопця. Таджика… Вiн гнався за iншим хлопцем… За людиною гнався! Як вiн бiг, як дихав, я вiдразу зрозумiла, що вiн хоче вбити… Але той сховався… І втiк… І ось цей повертаеться, йде повз мене i каже: “Мати, де у вас тут можна води попити?” Зазвичай так питае, як нiчого й не сталось. У нас на вокзалi бачок iз водою стояв, я йому показала. І ось дивлюся йому в вiчi й кажу-кажу: “Навiщо ви один за одним ганяетеся? Навiщо вбивати?” І йому нiби навiть соромно стало. “Ну, мати, ти давай тихiше”. А коли вони разом, вони iншi. Будь вони вдвох або втрьох, поставили б мене до стiнки. З однiею людиною ще можна говорити…

Із Душанбе приiхали в Ташкент, а далi треба – в Мiнськ. Немае квиткiв – i все! У них хитро влаштовано, поки хабар не даси, в лiтак не сядеш, нескiнченнi причiпки – то до ваги, то до об’ему: це не можна, те прибери. Два рази на ваги ганяли, ледве зрозумiла. Грошi всунула… “Ось так би давно, а то сперечаеться тут”. Як усе просто! А до цього… Контейнер у нас – двi тонни, змусили розвантажити. “Ви iдете з гарячоi точки, може, зброю везете? Анашу?” Я пiшла до начальника й у нього в приймальнi познайомилася з хорошою жiнкою, вона мене перша напоумила: “Нiчого ви тут не доб’етеся, а будете вимагати справедливостi, ваш контейнер викинуть у поле i вони пограбують то, що ви привезли”. Ну що робити? Нiч не спали, розвантажилися, що у нас там: шмотки, матраци, старi меблi та старий холодильник, два мiшки книг. “Ви, напевно, цiннi книги везете?” Подивилися – “Що робити?” Чернишевського, “Пiднята цiлина” Шолохова… Посмiялись. “А скiльки у вас холодильникiв?” – “Один, та й той нам розбили”. – “Чому не взяли декларацii?” – “Ну звiдки нам було знати? Вперше з вiйни iдемо”. Ми втратили вiдразу двi батькiвщини – свiй Таджикистан i Радянський Союз…

Ходжу по лiсi, думаю. Нашi все бiля телевiзора сидять: як там? Що там? А я не хочу.

Було життя… Інше життя… Я там вважалася великою людиною, е у мене вiйськове звання – пiдполковник залiзничних вiйськ. Тут сидiла безробiтна, поки не влаштувалася прибиральницею в мiськрадi. Пiдлоги мию… Пройшло життя… А на друге у мене вже немае сил… Однi нас тут жалiють, iншi незадоволенi: “Бiженцi картоплю крадуть. Ночами викопують”. У ту вiйну, моя мама згадувала, люди бiльше одне одного жалiли. Нещодавно пiд лiсом коня дикого знайшли. Мертвого. В iншому мiсцi – зайця. Вони були не вбитi, мертвi. Про це всi занепокоiлись. А знайшли мертвого бомжа, якось непомiтно пройшло. До мертвоi людинi люди всюди звикли…»



Олена М. – з Киргизii. На порозi будинку, як для фотографii, поруч iз нею сидiли ii п’ятеро дiтей i кiт Метелиця, якого вони з собою привезли.

«Ми iхали – як з вiйни…

Схопили речi, кiт за нами до вокзалу йшов слiд у слiд, кота забрали. Їхали поiздом дванадцять дiб, в останнi два днi залишалась у нас тiльки капуста квашена в банках i окрiп. Хто з ломом, хто з сокирою, хто з молотком – чергували бiля дверей. Скажу вам так… Однiеi ночi напали на нас бандити. Мало не вбили. За телевiзор, за холодильник тепер можуть убити. Ми iхали – як з вiйни, хоча в Киргизii, де ми жили, поки що не стрiляють. Була рiзанина в мiстi Ош… киргизiв iз узбеками… Якось воно швидко затихло. Зачаiлося. Але щось у повiтрi носиться. На вулицях… Скажу вам… Гаразд ми, росiяни, але й самi киргизи бояться… У них черги за хлiбом, ось вони i кричать: “Росiяни, забирайтеся додому! Киргизiя – для киргизiв!” – i виштовхують iз черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, iм самим хлiба не вистачае, а треба нас годувати. Я iхню мову погано розумiю, вивчила кiлька слiв, щоб на базарi поторгуватися…

У нас була Батькiвщина, тепер ii немае. Хто я? Мама – украiнка, тато – росiянин. Народилась i виросла в Киргизii, вийшла замiж за татарина. Хто моi дiти? Яка у них нацiональнiсть? Ми всi перемiшалися, наша кров змiшалась. У паспортi у мене i у дiтей записано – росiяни, а ми – не росiяни. Ми – радянськi! Але тiеi краiни, де я народилася, немае. Немае нi того мiсця, що ми називали батькiвщиною, нi того часу, який теж був нашою батькiвщиною. Ми тепер – як кажани. У мене п’ятеро дiтей: старший син – у восьмому класi, молодша дiвчинка – в дитячому садку. Я iх сюди привезла. Нашоi краiни немае, а ми – е.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводi. “Їдь туди, де твоя земля, а тут усе наше”. Нiчого не давали взяти, крiм дiтей: “Тут усе наше”. А де мое? Тiкають люди. Їдуть. Усi росiйськi люди. Радянськi. Вони нiде не потрiбнi, iх нiхто не чекае.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/svetlana-aleksievich/chornobilska-molitva-hronika-maybutnogo/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения